— Якщо говорить хтось близький до вас, йому треба заткнути рота. Негайно. Лише дурень планував би викорінити зраду в Закритій Раді, перш ніж позрізати бур’яни на власному моріжку.
— О, не хвилюйтеся за мій садок, ваша милосте.
Ґлокта нагородив верховного суддю своєю найогиднішою усмішкою.
— Я саме гострю садові ножиці.
Милосердя
Адуа палала.
Два найзахідніші райони — Три Ферми, південно-західний куточок міста, та Арки, розташовані далі на північ, — були перетяті чорними ранами. З деяких із них досі здіймався дим, великі стовпи диму, підсвічені внизу блідо-помаранчевим сяйвом. Вони розходилися масними плямами, тягнучись із різким вітром на захід і ховаючи призахідне сонце за брудною завісою.
Джезаль дивився на це в похмурому мовчанні, тримаючи руки, стиснуті в заціпенілі кулаки, на парапеті Великої вежі. Тут не було жодних звуків, окрім вітру, що ліз йому у вуха, і зовсім рідко — ледь чутних натяків на битву вдалині. Бойового кличу або криків поранених. А може, то просто гукав морський птах, високо здійнявшись на вітрі. Джезаль на одну сентиментальну мить пошкодував, що він не птах і не може просто полетіти з вежі, над гуркськими патрулями, тікаючи від цього кошмару. Однак утекти йому буде не так просто.
— Стіну Казаміра вперше було пробито три дні тому, — монотонно бубонів свої пояснення маршал Варуз. — Ми відбили перші дві атаки й тієї ночі втримали Три Ферми, проте наступного дня стався ще один прорив, а тоді ще. Цей клятий вогненний порошок змінив усі бісові правила. Стіну, яка інакше простояла б тиждень, можна повалити за годину.
— Калул завжди любив погратися з порохом і пляшечками, — безглуздо пробурмотів Баяз.
— Тієї ночі чимало їхніх сил було у Трьох Фермах, а невдовзі після того вони захопили ворота до Арок. Відтоді вся західна частина міста залишається суцільним полем бою.
У тому районі стояла таверна, в якій Джезаль святкував перемогу над Філіо на Турнірі. Таверна, в якій він сидів із Вестом і Джеленгормом, Каспою та Брінтом, перш ніж вони вирушили на Північ, а він — до Старої Імперії. Тепер та будівля палає? Вже стала почорнілим кістяком?
— При денному світлі ми б’ємося з ними лицем до лиця на вулицях. Щоночі влаштовуємо набіги в пітьмі. Не здаємо ні п’яді землі, не просякнувши її гуркською кров’ю. — Можливо, Варуз сподівався надихнути своїми словами, та йому вдавалося лише викликати у Джезаля нудоту. Він як король Союзу аж ніяк не мав на меті просякнути вулиці своєї столиці кров’ю, хай чия вона була. — Стіна Арно досі тримається, хоча в середмісті палають пожежі. Уночі полум’я майже дійшло до Чотирьох Кутів, але його загасив дощ — принаймні поки що. Ми б’ємося за кожну вулицю, кожен дім, кожну кімнату. Як ви й наказували, ваша величносте.
— Добре, — прохрипів Джезаль, але мало не вдавився цим словом.
Він не знав, чого очікував, коли так безтурботно відкинув умови генерала Малзаґурта. Туманно уявляв, як невдовзі хтось прийде на порятунок. Як станеться щось героїчне. От тільки тепер це кровопролиття досі було в розпалі, а миттєвим звільненням і не пахло. Можливо, там, у диму, відбувалося щось героїчне. Солдати тягнули травмованих товаришів крізь кіптяву пітьму до безпечних місць. Доглядальниці зашивали рани при різкому світлі свічок. Містяни кидалися до будівель, які палали, щоб витягти звідти охоплених кашлем дітей. Повсякденні й зовсім не блискучі прояви героїзму. Такі, що ніяк не впливають на загальний результат.
— У затоці наші кораблі? — тихо спитав Джезаль, уже боячись відповіді.
— Якби ж то, ваша величносте! Ніколи не думав, що таке скажу, та на морі над нами взяли гору. Ви ніколи не бачили стільки кораблів, хай їм грець. Навіть якби більша частина нашого військового флоту не повертала армію з Енґлії, не знаю, що він міг би зробити. На жаль, бійців доведеться висаджувати за межами міста. Це, хай йому грець, незручно, а згодом може виявитися не лише незручно. Доки — це слабке місце. Рано чи пізно гурки можуть спробувати висадити там підкріплення.
Джезаль нервово поглянув у бік води. Армії гурків висипають із кораблів у серце міста. Мідлвей тягнеться крізь самісінький центр Адуа від затоки до Аґріонта. Ця дорога достатньо приваблива своєю шириною, щоб нею вмить пройшов цілий легіон гурків. Джезаль заплющив очі і спробував дихати рівно.
До прибуття гурків він не міг ані секунди посидіти в тиші, не чуючи думок своїх радників. Тепер же, коли йому справді знадобилися поради, їхній потік раптом пересох. Сульт рідко з’являвся в Закритій Раді, а якщо й з’являвся, то лише для того, щоб сердито витріщатися на Маровію. Сам верховний суддя мало що міг запропонувати, крім скарг на тяжке становище, в якому вони всі опинилися. Навіть Баязів запас прикладів з історії, здавалося, нарешті вичерпався. Джезалеві довелося нести цю відповідальність самотужки, і він виявив, що вона доволі важка. Він гадав, що тим, хто дістав справжні поранення, не мав домівки чи був убитий, було значно неприємніше, та втішало це слабко.
— Скільки вже мертвих? — несподівано для самого себе запитав він, наче дитина, що колупає засохлу ранку. — Скількох ми втратили?
— Бої вздовж стіни Казаміра були люті. Бої в зайнятих районах — іще лютіші. Втрати з обох боків важкі. Я сказав би, що з нашого боку мертвих щонайменше тисяча.
Джезаль проковтнув кислу слину. Він згадав різношерстих оборонців, яких бачив поряд із західними воротами, на площі, яку тепер, певно, заполонили гуркські легіони. Звичайні люди, які дивилися на нього з надією й гордістю. Відтак він спробував уявити, який вигляд може мати тисяча трупів. Йому уявлялася сотня трупів поряд один з одним, у ряду. Потім — десять таких рядів, викладених один на один. Тисяча. Джезаль погриз ніготь на великому пальці, вже й так обгризений до зболілого м’яса.
— А поранені, звісно, набагато численніші, — додав Варуз, несподівано крутнувши ножа в рані. — Ба більше, у нас для них дуже мало місця. Два райони щонайменше частково зайняті гурками, і ворог запускає запальні снаряди мало не в серце міста.
Джезаль намацав язиком прогалину між зубами, яка й досі поболювала. Згадав, як йому боліло на нескінченній рівнині під немилосердним небом, як йому проштрикувало лице, поки колеса воза вищали й підскакували.
— Відкрийте Аґріонт для поранених і безхатніх. Поки армії тут немає, ми маємо вільне місце. Казарми, яких вистачить на тисячі людей, і задосить провіанту.
Баяз хитав лисою головою.
— Ризиковано. Ми ніяк не можемо перевірити, кого впускатимемо. Гуркських агентів. Шпигунів Калула. Не всі вони — ті, ким здаються.
Джезаль заскреготів зубами.
— Я готовий піти на ризик. Чи ж я тут не король?
— Король, — пробурчав Баяз, — і було б добре, якби ваша величність поводилися відповідно. Зараз не час для чутливості. Ворог насуває на стіну Арно. Подекуди він, можливо, перебуває менш ніж за дві милі від нас.
— Дві милі? — пробурмотів Джезаль і знову нервово позирнув на захід.
Стіна Арно виднілася тонкою сірою лінією між будівель; тут вона видавалася страшенно слабким бар’єром і до того ж неприємно близьким. Його раптом охопив страх. Не винувате побоювання за гіпотетичних людей унизу, серед диму, а реальний і дуже особистий страх за власне життя. Схожий на той, який він відчував серед каміння, коли на нього з думкою про вбивство сунули двоє бійців. Можливо, він припустився помилки, не поїхавши з міста, поки мав змогу. Може, ще не пізно…
— Я або вистою, або паду разом із людьми Союзу! — прокричав він, розсердившись на власне боягузтво так само сильно, як на мага. — Якщо вони готові загинути за мене, то я готовий загинути за них! — Він повернувся плечем до Баяза і швидко відвів погляд. — Відкрийте Аґріонт, маршале Варузе. Якщо доведеться, можете наповнити пораненими й палац.
Варуз нервово позирнув убік, на Баяза, а тоді напружено вклонився.
— Тоді, ваша величносте, в Аґріонті буде влаштовано шпиталі. Казарми відкриють для народу. Палац краще залишити непроникним — принаймні доки не стане гірше.
Джезалеві майже нестерпно було уявляти, який вигляд може мати це «гірше».