— Добре, добре. Зробіть це.
Відвернувшись від міста, що тліло, й пішовши до довгих сходів, він змахнув із-під ока сльозу. Звичайно ж, це дим. Дим, і більше нічого.
Королева Терез сиділа сама на тлі вікна їхньої величезної опочивальні.
Графиня Шалер досі нипала десь палацом, але вона, вочевидь, навчилася ховати свою зневагу подалі від Джезаля. Решту своїх дам Терез відіслала до Штирії, перш ніж гурки заблокували бухту. Джезаль був би радий, якби мав змогу повернути з рештою жінок і саму королеву, та це, на жаль, було неможливо.
Коли він зачинив двері, Терез і не глянула в його бік. Поплентавшись через кімнату в брудних від мжички чоботях і з масною шкірою через сажу в повітрі надворі, Джезаль змусив себе утриматися від важкого зітхання.
— Ви тягнете сюди бруд, — крижаним, як завжди, голосом, не озираючись, промовила Терез.
— Війна — брудна справа, моя люба.
Джезаль побачив, як на останніх двох словах один бік її обличчя сіпнувся від огиди, і не зрозумів, чого йому хочеться — посміятися чи заплакати. Важко опустився на крісло навпроти Терез, не торкнувшись чобіт. Він чудово знав, що це її розлютить. Усе, що він робив, розлючувало її.
— Вам конче треба приходити до мене так? — різко спитала вона.
— Ой, та я ж не можу залишатись осторонь! Ви, як-не-як, моя дружина.
— Не з власного вибору.
— І не з мого вибору теж, але я готовий користуватися тим, що дістаю! Хочете — вірте, хочете — ні, та я краще одружився б із людиною, яка мене не ненавидить! — Джезаль провів рукою крізь волосся й не без труднощів притлумив гнів. — Але прошу, не сварімося. Мені вистачає баталій там. Та більш ніж вистачає! Хіба ми не можемо принаймні… бути ґречними одне з одним?
Одну довгу мить Терез дивилася на нього, задумливо насупивши обличчя.
— Як ви так можете?
— Як я можу що?
— Намагатися далі.
Джезаль майже непомітно всміхнувся.
— Я сподівався, що ви принаймні почнете захоплюватися моєю наполегливістю.
Терез не всміхнулася, проте він відчув, що сувора риска її вуст начебто зовсім трохи пом’якшала. Він не наважувався припустити, що вона нарешті почала танути, але був готовий ухопитися за найменший промінчик надії. Останнім часом із надією було сутужно. Джезаль нахилився до дружини, серйозно вдивляючись їй у вічі.
— Ви дали зрозуміти, що дуже невисокої думки про мене, і я, мабуть, таки не ставлю вам цього на карб. Повірте, я й сам не надто високої думки про себе. Однак я стараюся… дуже стараюся… бути кращим.
Один кутик рота Терез сіпнувся й піднявся в усмішці — сумовитій, але все-таки усмішці. Вона неабияк здивувала його, простягнувши руку й ніжно приклавши долоню до його обличчя. Подих застряг у нього в горлі, а шкіру на тому місці, якого торкнулися кінчики її пальців, почало поколювати.
— Чому ви не можете зрозуміти, що я вас зневажаю? — спитала Терез. Джезаль відчув, що остаточно захолов. — Я зневажаю вашу зовнішність, вашу присутність, звучання вашого голосу. Зневажаю це місце та його людей. Що швидше гурки спалять тут усе дощенту, то щасливіша я буду.
Вона прибрала руку й відвернулася до вікна. Її бездоганний профіль осяяло мерехтливе світло.
Джезаль поволі встав.
— Гадаю, сьогодні я знайду собі іншу кімнату, щоб поспати. В цій аж надто зимно.
— Нарешті.
Отримати все, про що коли-небудь мріялося, — це може бути жахливим прокляттям. Якщо ці блискучі винагороди так чи інакше виявляються порожніми бульбашками, то людину вже не можуть утішити навіть мрії. Все, чого Джезаль начебто хотів, — влада, слава, прекрасні атрибути величі — виявилося лише пилом. Тепер йому хотілось одного: щоб усе стало так, як колись, перш ніж він це отримав. Але вороття назад уже не було. Жодного.
Йому справді більше нічого було сказати. Він через силу розвернувся й поплентався до дверей.
Краще не відкопувати
Коли бій закінчено, ти копаєш — якщо, звісно, залишаєшся живим. Ти копаєш могили для полеглих товаришів. Віддаєш останню шану, навіть якщо не дуже їх шанував. Ти копаєш стільки, скільки вистачить наснаги, відтак кидаєш їх у яму і присипаєш, де вони собі гнитимуть у забутті. Такий звичай. Коли закінчиться цей бій, копатимуть дуже багато. Обидві сторони копатимуть дуже багато.
Минуло вже дванадцять днів, відколи почав падати вогонь. Відколи на цих нахабних біляків дощем полився Божий гнів, обертаючи їхнє горде місто на почорнілу руїну. Дванадцять днів, відколи почалися вбивства — на стінах, на вулицях і в будинках. Дванадцять днів на холодному сонці, під ріденьким дощиком, у задушливому диму і дванадцять ночей при світлі мерехтливих багать Ферро перебувала у вирі подій.
Її чоботи ляскали по начищених кахлях, залишаючи в бездоганному коридорі позаду неї чорні сліди. Попіл. Тепер ті два райони, де лютували бої, були ним обсипані. Він змішувався з ріденьким дощиком, перетворюючись на липку пасту, схожу на чорний клей. Нею були вкриті будівлі, які ще стояли, обвуглені кістяки тих, які не встояли, люди, що вбивали, й люди, що гинули. Похмурі вартові й запопадливі слуги супилися на Ферро та зоставлені нею сліди, однак вона завжди мала їхню думку в сраці й не збиралася її звідти витягати. Невдовзі в них буде стільки попелу, що вони не знатимуть, куди його подіти. Якщо гурки досягнуть свого, то все це місце стане попелом.
А все вказувало на те, що так і може вийти. Щодня й щоночі, попри всі зусилля обшарпаних захисників, попри те, скільки мерців вони лишали серед руїн, імператорські війська просувалися вглиб міста.
До Аґріонта.
Коли вона дісталася широкої зали, Юлвей уже сидів там, зіщулившись у кріслі в одному з кутків. На його кволих руках висіли браслети. Спокій, який, здавалося, завжди огортав його старою ковдрою, кудись зник. Юлвей здавався стурбованим, стомленим, його очі в темних очницях позападали. Це людина, що дивиться в лице поразці. Ферро вже кілька днів звикала до такого виразу на чужих обличчях.
— Ферро Малджин повернулася з фронту. Завжди казав, що ти перебила б увесь світ, якби могла, а тепер тобі випала така нагода. Як тобі війна, Ферро?
— Непогано.
Вона пожбурила свій лук на відполірований стіл так, що зброя заторохтіла, зняла з пояса меч, скинула з плеча сагайдак. Стріл у неї зосталося всього кілька. Більшу частину вона залишила в гуркських вояках, серед почорнілих руїн на краю міста.
Однак усміхнутися Ферро не могла.
Вбивати гурків було все одно що їсти мед. Скуштуєш трішки — і тоді лише хотітимеш іще. Якщо переїсти, тебе може занудити. Трупи завжди були кепською винагородою за всі ті зусилля, які йшли на їхнє створення. Однак зупинитися тепер було ніяк.
— Тобі болить?
Ферро натиснула на брудну пов’язку в себе на руці й подивилась, як кров просочується в сіру тканину. Болю не було.
— Ні, — сказала вона.
— Ферро, ще не пізно. Тобі не конче треба тут гинути. Я привів тебе. Я ще можу тебе забрати. Я ходжу куди хочу й беру із собою кого хочу. Якщо ти зараз припиниш убивати, то хто знає? Може, Бог усе-таки знайде для тебе місце на небесах.
Юлвеєві проповіді почали страшенно набридати Ферро. Вони з Баязом, може, й геть не довіряли одне одному, зате розуміли одне одного. Юлвей не розумів нічого.
— «На небесах»? — пирхнула вона, відвернувшись від нього. — А може, мені більше підходить пекло — ти про це думав?
Коли в коридорі за дверима зазвучали лункі кроки, Ферро згорбила плечі. Вона відчула Баязів гнів навіть раніше, ніж двері розчахнулись і старий лисий біляк увірвався до кімнати.
— Отой малий покидьок! Як тільки він мені віддячує після всього, що я йому дав?! — Кей і Сульфур прослизнули за двері слідом за ним, наче двійко псів, які скрадаються за своїм господарем. — Він опирається мені перед Закритою Радою! Каже мені не пхати свого носа до чужого проса! Мені! Звідки цьому малодушному йолопу знати, де моє просо, а де чуже?!
— Проблеми з королем Лютаром Величним? — буркнула Ферро.
Маг примружив на неї очі.