— Рік тому в усьому Земному колі не було пустішої голови. Та вистачило начепити на нього корону і щоб купка старих брехунів кілька тижнів лизала йому дупу, і тепер цей малий гівнюк має себе за Столікуса!
Ферро знизала плечима. Король чи ні, а Лютар ніколи не був занизької думки про себе.
— Треба краще пильнувати, на кого надягаєш корони.
— У цьому й біда з коронами: їх треба на когось надягати. Можна хіба що кидати їх у натовп і сподіватися на краще. — Баяз похмуро глянув на Юлвея. — А що в тебе, брате? Ти ходив за стінами?
— Так.
— І що бачив?
— Смерть. Багато смерті. Солдати імператора наводнюють західні райони Адуа, його кораблями переповнена затока. Щодня дорогою з півдня надходять нові війська, зміцнюючи контроль гурків над містом.
— Те саме я можу дізнатися й від отих недоумків із Закритої Ради. Що з Мамуном і його Стома Словами?
— Мамуном, тричі благословенним і тричі проклятим? Чудесним першим учнем великого Калула, правої руки Бога? Він чекає. Він, його брати, його сестри — вони мають великий намет за межами міста. Моляться за перемогу, слухають солодку музику, купаються в напахченій воді, байдикують голі й тішаться плотськими насолодами. Чекають, коли гуркські солдати знесуть стіни міста, і їдять. — Він поглянув на Баяза. — Їдять удень і вночі, відверто порушуючи Другий закон. Безсоромно насміхаючись із урочистого слова Еуза. Готуються до миті, коли підуть шукати тебе. До миті, для якої їх і створив Калул. Вони вважають, що до неї вже лишилося недовго. Начищають обладунки.
— Справді? — процідив Баяз. — Тоді хай вони будуть прокляті.
— Вони вже самі прирекли себе на прокляття. Але це нам не допоможе.
— Тоді треба піти до Будинку Творця.
Ферро різко підвела голову. У тій великій суворій вежі було щось таке, що заворожувало її, відколи вона вперше прибула до Адуа. Її погляд завжди мимоволі тягнуло до схожої на гору громади вежі, яка високо здіймалася, недоторканна, над димом і люттю.
— Чому? — запитав Юлвей. — Ти збираєшся замкнутися всередині? Як Канедіас багато років тому, коли ми прийшли мститися? Ти ховатимешся в пітьмі, Баязе? І цього разу скинуть звідти тебе, щоб ти розбився об міст унизу?
Перший з-поміж магів пирхнув.
— Ти надто добре мене знаєш, щоб так думати. Коли вони прийдуть по мене, я виступлю проти них відкрито. Але в пітьмі ще криється зброя. Одна-дві несподіванки з кузні Творця для наших проклятих друзів за стінами.
Юлвей захвилювався ще більше, ніж раніше.
— Розділювач?
— Одне лезо тут, — прошепотів із кутка Кей. — Друге — у Потойбіччі.
Баяз, як завжди, не став на нього зважати.
— Він може перерізати що завгодно, навіть пожирача.
— А сотню переріже? — запитав Юлвей.
— Мені вистачить самого Мамуна.
Юлвей поволі підвівся з крісла і встав, зітхнувши.
— Чудово, веди мене. Я востаннє ввійду до Будинку Творця з тобою.
Ферро облизала зуби. Думка про те, щоб зайти туди, була непереборно спокуслива.
— Я піду з вами.
Баяз сердито озирнувся на неї.
— Ні, не підеш. Можеш сидіти тут і дутися. Це ж завжди було твоїм особливим даром, хіба ні? Мені було б страх як неприємно позбавити тебе нагоди ним скористатися. Ти підеш із нами, — різко звернувся він до Кея. — А ти, Йору, маєш власні справи, так?
— Так, майстре Баязе.
— Добре.
Перший з-поміж магів вийшов із кімнати разом із Юлвеєм. Позаду плентався його учень. Сульфур не ворухнувся. Ферро насупилася на нього, а він відповів широкою усмішкою, відхиливши голову до оббитої панелями стіни й задерши підборіддя до ліпнини на стелі.
— Хіба ці Сто Слів — не твої вороги теж? — поцікавилася Ферро.
— Мої найбільші й найзатятіші вороги.
— Тоді чому ти не б’єшся?
— О, є й інші способи битися, крім валандання там у багні. — У тих очах, темному і ясному, було щось таке, що не подобалося Ферро. За усмішками Йору ховалося щось жорстоке й голодне. — Та хоч я й був би дуже радий побути тут і потеревенити, проте мушу піти і знову підштовхнути коліщатка. — Він закрутив у повітрі одним пальцем. — Коліщатка мають обертатися, так, Малджин?
— Тоді йди, — гарикнула вона. — Я тебе не зупинятиму.
— Ти не змогла б, навіть якби хотіла. Хотів би побажати тобі гарного дня. Тільки готовий побитись об заклад, що в тебе такого ніколи не було.
Із цими словами він вибрів за поріг, і за ним клацнули двері.
Ферро вже перетнула кімнату й відсунула засув на вікні. Колись вона зробила так, як сказав Баяз, і це не принесло їй нічого, крім змарнованого року. Тепер вона робитиме вибір сама. Ферро різко відсунула фіранки й вислизнула на балкон. Літало з вітром скручене листя, гасаючи моріжками внизу разом із дрібним дощем. Швидко оглянувши вологі стежки, Ферро побачила всього одного вартового, та й той дивився не туди, зіщулившись під плащем.
Часом найкраще ловити момент.
Ферро перекинула ноги через поруччя, опанувала себе, а тоді скочила в повітря. Впіймала слизьку гілку на дереві, гойднулася до стовбура, з’їхала по ньому на вологу землю й почала скрадатися за охайно підстриженим живоплотом, припадаючи до землі.
Почула кроки, а тоді — голоси. Голоси Баяза та Юлвея, які тихо перемовлялися на шипучому вітрі. Трясця, як же ці старі дурні маги обожнюють ляскати губами!
— Сульфур? — долинув голос Юлвея. — Він досі з тобою?
— А чом би йому не бути?
— Його дослідження йшли в… небезпечному напрямку. Я казав тобі про це, брате.
— І що? Калул так не перебирає слугами…
Вони пройшли надто далеко, щоб їх можна було почути, і Ферро довелося помчати за живоплотом не розгинаючись, щоб не відстати.
— …Мені не подобається ця звичка, — провадив Юлвей далі, — прибирати чиюсь подобу, міняти шкуру. Проклята наука. Ти знаєш, яке ставлення до цього було в Джувенса…
— Мені нíколи перейматися ставленням людини, що вже кілька століть лежить у могилі. Третього закону не існує, Юлвею.
— А може, й мав би. Крадіжка чужого обличчя… витівки Ґлустрода та його демонокровок. Мистецтва, взяті з Потойбіччя…
— Треба користуватися тією зброєю, яку ми можемо знайти. Я не люблю Мамуна, проте він має рацію. Їх називають «Сто Слів», тому що їх сотня. Нас двоє, і час нас не пощадив.
— То чому вони чекають?
— Ти знаєш Калула, брате. Він завше обережний, уважний, неквапливий. Він не ризикуватиме своїми дітьми, доки не буде змушений…
Ферро крізь шпарини між голими гілками дивилась, як троє чоловіків минають вартових і виходять за ворота у високій стіні палацу. Вона дала їм кілька секунд, а тоді зірвалася з місця й покрокувала слідом, розправивши плечі, ніби пішла у важливих справах. Ферро відчувала на собі суворі погляди чоловіків у обладунках обабіч воріт, але вони вже звикли до того, що вона то приходить, то зникає. Цього разу вони змовчали.
Вона крокувала між великими будівлями, огинала статуї, перетинала нудні сади, йдучи за двома магами та їхнім учнем через увесь Аґріонт. Ішла на відстані, затримуючись у дверях, попід деревами, чимчикуючи просто за спинами нечисленних людей, які бігли вітряними вулицями. Часом над будівлями на якійсь площі чи в кінці провулка здіймалася верхівка величезної громади Будинку Творця. Через мжичку вона попервах видавалася млисто-сірою, та з кожним кроком Ферро ставала чорнішою, більшою й чіткішою.
Троє чоловіків привели її до благенької будівлі з осілим дахом, із якого стирчали напіврозвалені башти. Ферро стала на коліно й почала підглядати з-за рогу, тимчасом як Баяз постукав кінцем жезла в хиткі двері.
— Я радий, що ти не знайшов Сімені, брате, — сказав Юлвей, поки вони чекали. — Цю штуку краще не відкопувати.
— Цікаво, чи думатимеш ти так само, коли Сто Слів промчать вулицями Аґріонта, голосно вимагаючи нашої крові?
— Гадаю, Бог мені простить. На світі є й дещо гірше за пожирачів Калула.
Ферро вп’ялася нігтями собі в долоні. Біля одного із закопчених вікон стояла якась постать, що дивилася на Юлвея та Баяза. Постать довга, худорлява, в чорній масці та з коротким волоссям. Жінка, яка колись давно ганялася за нею й Дев’ятипалим. Ферро несвідомо потягнулася до меча, а тоді усвідомила, що залишила його в палаці, й прокляла себе за дурість. Дев’ятипалий мав рацію. Ножів забагато не буває.