— У Арках досі точаться бої, ваша величносте, — пояснював він, — але ми там майже не закріпилися. Гурки міцно тримають у руках Три Ферми. Вони пересунули катапульти вперед, до каналу, і вночі метали запалювальні снаряди вглиб центрального району. Аж до Мідлвей і далі. Пожежі палали до світанку. Подекуди палають і досі. Шкода вийшла… значною.
Кричуще применшення дійсності. Вогонь спустошив цілі райони міста. Від цілих рядів споруд, які Джезаль пам’ятав розкішними будинками, жвавими тавернами, галасливими майстернями, залишилися тільки почорнілі руїни. Дивитися на них було так само жахливо, як бачити у розтуленому роті давньої коханої два ряди розтрощених зубів. Сморід диму, вогню та смерті постійно дряпав Джезалеві горло, і його голос перетворився на грубе хрипіння.
Підвів погляд чоловік у сажі й багні, який саме порпався в руїнах будинку, що досі димів. Витріщився на Джезаля та його охоронців, які клусом їхали повз нього.
— Де мій син? — раптом прокричав чоловік. — Де мій син?
Джезаль обережно відвів погляд і ледь-ледь пришпорив коня. Йому не треба було давати своєму сумлінню нову зброю, якою його можна буде штрикати. Воно вже й так було пречудово озброєне.
— Однак стіна Арно досі тримається, ваша величносте. — Варуз говорив відчутно голосніше, ніж було потрібно, марно намагаючись заглушити розпачливі зойки, що досі розходилися поміж руїн у них за спинами. — До центрального району міста ще не ступала нога жодного гуркського вояка. Жодного.
Джезаль замислився, як довго вони ще матимуть змогу цим хвалитися.
— Є якісь новини від лорд-маршала Веста? — запитав він удруге за останню годину і вдесяте за день.
Варуз відповів Джезалеві так само, як, поза сумнівом, відповість іще десять разів, перш ніж Джезаль засне вночі неспокійним сном:
— На жаль, ваша величносте, ми майже повністю відрізані від зовнішнього світу. Новини рідко прориваються через гуркський кордон. Але біля берегів Енґлії були шторми. Ми маємо припустити, що армія може затриматися.
— Суцільні нещастя, — пробурчав із другого боку Бремер дан Ґорст. Його вузькі очі безперестанку оглядали руїни в пошуках найменших ознак якоїсь загрози. Джезаль стурбовано пожував солоний огризок нігтя на великому пальці. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє надходили хоч якісь гарні новини. Шторми. Затримки. Здавалося, проти них виступали навіть стихії.
Варуз нічим не міг покращити настрою.
— А тепер в Аґріонті почався спалах хвороби. Швидкої й немилосердної чуми. Від неї одночасно померла велика група цивільних, яким ви відчинили ворота. Вона проникла навіть до палацу. Вже померли двоє Лицарів Тіла. Ось вони, як завжди, несли варту на воротах. А наступної ночі вже лежали у трунах. Тіла в них висохли, зуби згнили, волосся повипадало. Трупи спалюють, але з’являються нові випадки. Лікарі ще ніколи не бачили нічого подібного, гадки не мають, як це можна лікувати. Дехто каже, що це — гуркське прокляття.
Джезаль ковтнув. Величне місто, створене за багато довгих століть безліччю рук, усього за кілька коротких тижнів його лагідної турботи перетворилося на обвуглену руїну. Його горді люди здебільшого стали смердючими жебраками, верескливими пораненими, заплаканими жалібниками. Ті, хто такими не стали, перетворилися на трупи. Він — найжалюгідніша пародія на короля, яку тільки міг породити Союз. Він не може зробити щасливим власний шлюб, гіркий і фальшивий, а тим паче — країну. Його репутація ґрунтується лише на брехні, заперечити яку йому бракує відваги. Він безсиле, безхребетне, безпорадне нікудишко.
— Де ми зараз? — пробелькотів він, коли вони виїхали на великий, овіяний вітрами відкритий простір.
— Та це ж Чотири Кути, ваша величносте.
— Це? Не може… — Джезаль поступово замовк: раптово, наче від ляпаса, впізнав площу.
Від будівлі, де колись засідала Гільдія мерсерів, залишилося всього дві стіни, а їхні вікна і двері зяяли, наче уражені очі й роти трупів, застиглі в мить смерті. Бруківка, на якій колись стояли сотні веселих яток, була потріскана й укрита шаром липкої сажі. Сади перетворилися на безлисті поля болота й випаленої шипшини. У повітрі мали б бриніти вигуки торгівців, балачки слуг, сміх дітей. Натомість у ньому панувала мертва тиша, якщо не брати до уваги свисту холодного вітру серед руїн, який носив серцем міста хвилі чорного піску.
Джезаль смикнув за повіддя, і довкола нього поступово, з шумом зупинився почет — близько двадцятьох Лицарів Тіла, п’ятеро лицарів-герольдів, десяток людей зі штабу Варуза й один чи двоє знервованих пажів. Ґорст насуплено подивився на небо.
— Ваша величносте, треба просуватися далі. Тут небезпечно. Ми не знаємо, коли гурки знову розпочнуть обстріл.
Джезаль не став на нього зважати, а зіскочив із сідла й пішов до руїн. Важко було повірити, що в цьому ж місці він колись купував вино, обирав милі дрібнички, знімав мірки для нової форми. Менш ніж за сотню кроків, по той бік ряду задимлених руїн, стояла статуя Харода Великого, поряд із якою він колись — здавалося, це було сто років тому — зустрівся в темряві з Арді.
Тепер неподалік від неї, край потоптаного саду, зібралася жалюгідна компанія. Здебільшого жінки й діти, та ще кілька стариганів. Брудні й зневірені, іноді на милицях чи із закривавленими пов’язками, вони міцно трималися за окремі врятовані речі. Ті, хто став безхатьками під час учорашніх нічних пожеж і боїв. Джезалеві перехопило подих. Серед них була Арді. Вона сиділа на камені в тонкій сукні, тремтіла й дивилася в землю. Половину її обличчя затуляло темне волосся. Він пішов до неї всміхаючись — як йому здавалося, вперше за кілька тижнів.
— Арді!
Вона повернулася, широко розплющивши очі, і Джезаль заціпенів. То була інша дівчина, молодша й далеко не така приваблива. Вона кліпнула на нього, захитавшись уперед-назад. У нього засіпалися руки, але марно, він пробелькотів щось незв’язне. Усі стежили за ним. Джезаль не міг просто взяти й піти геть.
— Будь ласка, візьміть оце.
Він пововтузився із золоченими пряжками свого багряного плаща і простягнув його дівчині.
Вона взяла плащ, не кажучи нічого, а лише дивлячись. Сміховинний, нікчемний жест, мало не образливий своїм пекучим лицемірством. Однак решта безхатніх цивільних, вочевидь, так не думали.
— Ура королю Джезалю! — прокричав хтось, і здійнявся бурхливий галас.
Хлопчина на милиці витріщився на Джезаля відчайдушними круглими очима. Якийсь вояк мав закривавлену пов’язку на одному оці, зате друге в нього стало вологим від гордості. Мати міцно тримала немовля, закутане в щось страшенно схоже на клапоть упалого прапора Союзу. Уся ця сцена здавалася ретельно спланованою так, щоб викликати найпотужніші емоції. Група натурників для трагічної й бездарної картини про жахи війни.
— Король Джезаль! — знову пролунав крик. Його підтримало кволе «Ура!».
Їхнє обожнювання діяло на нього як отрута. Через це великий тягар відповідальності ще важче лягав Джезалеві на плечі. Він відвернувся, нездатний більше ні секунди втримувати на обличчі криву пародію на усмішку.
— Що я накоїв? — прошепотів Джезаль, безупинно заламуючи руки. — Що я накоїв?
Він виліз назад у сідло, відчуваючи, як ізсередини його гризе почуття провини.
— Підведіть мене ближче до стіни Арно.
— Ваша величносте, не думаю, що…
— Ви почули, що я сказав! Ближче до бойових дій. Я хочу їх побачити.
Варуз нахмурився.
— Гаразд.
Він розвернув коня й повів Джезаля та його охоронця в бік Арок, повів шляхами, які були так добре йому знайомі, а проте так жахливо змінилися. За кілька бентежних хвилин лорд-маршал зупинив коня й показав на знелюднілий провулок на заході. Заговорив тихо, неначе побоювався, що їх може зачути ворог:
— Стіна Арно щонайбільше за триста кроків у той бік, і за нею кишать гурки. Нам справді варто звернути…
Джезаль відчув, як у нього злегка завібрувало сідло, його кінь здригнувся, а з дахів будинків по один бік вулиці посипався пил.
Не встиг він розтулити рота, щоб запитати, що відбувається, як повітря розітнув оглушливий шум. Приголомшлива, страхітлива стіна звуку, від якої Джезалеві загуділо у вухах. Люди охали й забували зімкнути роти. Коні тупцялись і хвицались, закочуючи очі від страху. Варузів кінь став дибки й безцеремонно викинув старого вояка із сідла.