— Це Федор дан Гайден, — пояснив Пайк. — Лицар-герольд. Він зміг під покровом ночі виплисти з доків Адуа й непомітно обійти гуркські лави.
— Видатна сміливість, — зауважив Вест, тимчасом як Полдер і Крой неохоче, але схвально забурмотіли. — Щиро дякуємо вам. Як справи всередині міста?
— Відверто кажучи, мій лорд-маршале, жахливо. — Голос у Гайдена рипів від утоми. — Західні райони — Арки і Три Ферми — в руках імператора. Два дні тому гурки пробили стіну Арно, і оборона зараз на межі своїх можливостей. Вони можуть щомиті прорватись і стати загрозою для самого Аґріонта. Його величність просить вас піти на Адуа якомога швидше. Кожна година може виявитися надважливою.
— Він має на думці якусь конкретну стратегію? — запитав Вест. Колись у Джезаля дан Лютара не було на думці нічого, крім пиятики і спання з його сестрою, та він сподівався, що цього разу щось могло змінитися.
— Гурки оточили місто, та вони дуже розосереджені. Зокрема зі східного боку. Лорд-маршал Варуз вважає, що ви могли б там прорватися за допомогою енергійної атаки.
— Щоправда, західні райони міста все одно кишітимуть гуркськими свиньми, — пробурчав Крой.
— Падлюки, — шепнув Полдер. У нього засіпалися жовна. — Падлюки.
— Ми не маємо вибору: доведеться негайно йти на Адуа, — сказав Вест. — Ми скористаємося всіма дорогами й ітимемо якомога швидше, щоб зайняти позиції на схід від міста. Якщо треба, йтимемо при світлі смолоскипів. Потрібно напасти на кільце гурків на світанку й вирвати стіни з їхніх рук. Тим часом адмірал Ройцер поведе флот в атаку на гуркські кораблі в гавані. Генерале Крою, накажіть частині кавалерії піти вперед, щоб розвідати шлях і прикрити наш наступ. Сюрпризів мені не треба.
Цього разу він нарешті не виказав неохоти.
— Звісно, мій лорд-маршале.
— Ваша дивізія підійде до Адуа з північного сходу, прорветься через лави гурків і в повному складі ввійде до міста, просуваючись на захід, до Аґріонта. Якщо ворог уже досяг центру міста, бийтеся з ним. Якщо ні, посильте оборону стіни Арно й приготуйтеся вибити їх із району Арки.
Крой похмуро кивнув. На його лобі виступила одна вена, а за спиною в нього застигли офіцери, схожі на пам’ятники військовій точності.
— За добу в Адуа не залишиться жодного живого кантійського вояка.
— Шукачу, я хотів би, щоб ти та твої північани підтримали атаку дивізії генерала Кроя. Якщо твій… — Вестові не відразу далося це слово, — …король не заперечує.
Шукач облизав гострі зуби.
— Гадаю, він піде туди, куди дме вітер. Він завжди так робив.
— Сьогодні вітер дме в бік Адуа.
— Так. — Північанин кивнув. — Отже, до Адуа.
— Генерале Полдере, ваша дивізія підійде до міста з південного сходу, візьме участь у битві за стіни, а тоді в повному складі ввійде до міста й піде на доки. Якщо ворог дістався аж туди, проженіть його, а тоді зверніть на північ і йдіть уздовж Мідлвей до Аґріонта.
Полдер гупнув по столу кулаком, а його офіцери загарчали, наче професійні борці.
— Так, хай йому грець! Ми пофарбуємо вулиці гуркською кров’ю!
Вест суворо насупився на Полдера, а тоді на Кроя.
— Мені навряд чи треба підкреслювати, як важливо завтра перемогти.
Двоє генералів підвелися, не сказавши ні слова, і разом попрямували до запони намету. Стали перед нею лицем до лиця. Вест на мить замислився, чи не перейдуть вони просто зараз до звичних суперечок.
А тоді Крой простягнув руку.
— Хай вам щастить, генерале Полдере.
Полдер схопив його руку обома долонями.
— Навзаєм, генерале Крою. Хай нам усім якнайбільше щастить.
Вони елегантно вийшли в сутінки, а за ними — їхні офіцери. Невдовзі вийшли Джеленгорм і Брінт.
Гайден кашлянув.
— Лорд-маршале… зі мною послали ще чотирьох лицарів-герольдів. Ми розділилися, сподіваючись, що хоч один із нас прорветься за лави гурків. Хтось іще прибув?
— Ні… поки що ні. Може, згодом…
Вестові здавалося, що це не надто ймовірно, та й Гайденові теж — це було видно в його очах.
— Звісно. Може, згодом.
— Сержант Пайк знайде вам вина й коня. Гадаю, ви були б дуже раді побачити, як ми вранці атакуємо гурків.
— Так.
— Чудово.
Двоє чоловіків пішли тією дорогою, якою прийшли, і Вест насуплено провів їх поглядом. Шкода, що так вийшло з товаришами лицаря-герольда, та завтра, перш ніж усе закінчиться, буде ще багато смертей, які доведеться оплакувати. Якщо їх іще буде кому оплакувати. Він відсунув запону намету й вийшов на студене повітря.
Кораблі флоту стояли на якорях у вузькій бухті внизу й поволі гойдалися на хвилях. Їхні високі щогли хиталися вперед-назад на тлі дедалі темніших хмар — темно-синіх, холодно-сірих і яскраво-жовтогарячих. Вестові здалося, що він розгледів кілька човнів, які поволі наближалися до чорного берега, досі перевозячи на узбережжя останніх вояків.
Сонце швидко хилилося до обрію, востаннє спалахнувши каламутним світлом над пагорбами на заході. Десь під ними, якраз за межею поля зору, палала Адуа. Вест покрутив плечима, намагаючись розслабити стиснені м’язи. Він не чув жодної звістки, відколи вони покинули Енґлію. Наскільки йому було відомо, Арді залишалась у стінах міста. Але вдіяти він нічого не міг. Хіба що наказати негайно піти в атаку й без особливих підстав сподіватися на краще. Вест сумовито потер живіт. Після морської мандрівки він увесь час потерпав від нетравлення. Поза сумнівом, це все навантаження влади. Ще кілька тижнів — і він, мабуть, блюватиме кров’ю на мапи, достоту як його попередник. Вест протяжно, судомно вдихнув і випустив повітря із себе.
— Я знаю, що ти відчуваєш.
Це сказав Шукач, який сидів на благенькій лаві біля запони намету, вперши лікті в коліна й дивлячись униз, на море.
Вест безсило сів поряд із ним. Наради з Полдером і Кроєм завжди жахливо виснажували. Людина, яка надто довго вдає з себе кам’яну, стає солом’яною.
— Вибач, — несподівано для самого себе промовив він.
Шукач підвів на нього погляд.
— Вибачити? За що?
— За все. За Тридубу, за Тула… за Катіль. — Вестові довелося проковтнути несподіваний клубок у горлі. — За все. Вибач.
— А, нам усім є за що вибачатись. Я тебе ні в чому не звинувачую. І нікого не звинувачую, навіть Бетода. Що корисного в почутті провини? Ми всі робимо те, що мусимо. Я вже давно припинив шукати цьому причини.
Вест на мить замислився над цим. А тоді кивнув.
— Гаразд.
Вони сиділи й дивились, як довкола затоки внизу запалюють смолоскипи. Здавалося, ніби по темній місцевості розсипається мерехтливий пил.
Ніч, до того ж похмура. Похмура через холод, через накрапання дрібного дощу й через численні непрості милі, які так чи інакше треба було подолати до світання. А передусім похмура через те, що чекало наприкінці, зі сходом сонця. Йти в бій щоразу було тяжче. Коли Лоґен був молодий, іще не втратив пальця й не здобув чорної слави, це принаймні викликало якесь приємне збудження, якусь тінь захвату. А тепер був лише огидний страх. Страх перед боєм, а що ще гірше — страх перед його результатами.
Від того, що він король, легше не ставало. На його думку, це нічого не полегшувало. Це просто як бути отаманом, тільки гірше. Йому мимоволі думалося, що він має робити щось таке, чого не робить. Через це розрив між ним і всіма іншими став трішки більшим. Трішки нездоланнішим.
Хлюпали і чвакали чоботи, гриміла і дзвеніла зброя та збруя, бурчали й лаялися в темряві люди. В кількох у руках тепер плювалися смолоскипи, що мали освітлювати заболочений шлях, а в світлі довкола них падав потічками дощ. Цей дощ падав і на Лоґена, легесенько цілуючи його в маківку та лице й нерівно вистукуючи по плечах його старого плаща.
Армія Союзу розосередилася на п’ятьох дорогах, але йшла лише на схід, прямуючи до Адуа та, вочевидь, непростої відомсти гуркам. Лоґен і його ватага були на найпівнічнішій із них. На півдні він бачив ледь помітну вервечку мерехтливих вогників, які пливли самі собою по чорній місцевості, тягнучись кудись за межі поля зору. Ще одна колона. Ще кілька тисяч людей, які з лайкою пруть крізь багнюку до кривавого світанку.