Лоґен нахмурився. Попереду, в мерехтливому світлі смолоскипа, він побачив ізбоку худорляве лице Дрижака, насуплене й повне суворих тіней. Одне його око виблискувало. Вони якусь мить постежили один за одним, а тоді Дрижак повернувся спиною, згорбив плечі й покрокував далі.
— Отой хлопака досі мене недолюблює й недолюблюватиме завжди.
— Бездумне вирізання людей — це не завжди прямий шлях до популярності, — відповів Шукач. — Тим паче для короля.
— Але йому могло б і стати сміливості якось цьому зарадити.
Дрижак був ображений. Таких образ, як у нього, не заспокоювали ні час, ні доброта, ні навіть урятовані життя. Небагато на світі ран, які загоюються повністю, а деякі з кожним днем лише болять іще більше.
Шукач, вочевидь, здогадався, про що думає Лоґен.
— Не переймайся через Дрижака. Він нормальний. У нас задосить турбот із цими гурками й не тільки.
— Угу, — докинув Мовчун.
Лоґен був не надто в цьому певен. Найгірші вороги — це ті, які живуть по сусідству, завжди казав йому батько. Колись, за старих часів він просто вбив би того гада на місці, і проблема зникла б. Але тепер Лоґен намагався стати кращим. Старанно намагався.
— Але ж ради мертвих! — провадив Шукач далі. — Битися зараз зі смаглявими людьми заради Союзу? Як так у біса вийшло? Ми не маємо бути тут.
Лоґен протяжно вдихнув і викинув Дрижака з голови.
— Лютий нас не кинув. Якби не він, ми ніколи не покінчили б із Бетодом. Ми йому завинили. Тільки цей, останній бій — і все.
— Ти коли-небудь помічав, що один бій зазвичай веде до наступного? Здається, якийсь новий бій знайдеться завжди.
— Угу, — сказав Мовчун.
— Не цього разу. Цей — останній, і на тому все.
— Справді? А що буде далі?
— Мабуть, повернемося на Північ, — стенув плечима Лоґен. — Буде мир, хіба ні?
— Мир? — буркнув Шукач. — А що це, власне, таке? Що з ним робити?
— Гадаю… ну… ми щось вирощуватимемо абощо.
— Щось вирощуватимемо? Ради мертвих, блядь! Що ти, я чи будь-хто з нас знає про те, як щось вирощувати? Чим ми займалися все життя, крім убивств?
Лоґен ніяково знизав плечима.
— Треба ж мати якусь надію. Людина може навчатися, хіба ні?
— Та невже? Що більше людина вбиває, то краще вона це робить. А що краще людина вбиває, то менше вона годиться на щось інше. Мені здається, що ми прожили так довго, бо вбивати в нас виходить краще, ніж у будь-кого.
— У тебе паршивий настрій, Шукачу.
— У мене роками був паршивий настрій. Мене бентежить те, що в тебе він не паршивий. Лоґене, таким, як ми, надія підходить мало. Скажи мені ось що. Ти коли-небудь торкався чогось, не завдаючи цьому шкоди? Що з того, що ти коли-небудь мав, не стало землею?
Лоґен замислився. Його дружина й діти, батько і його люди — всі вони возз’єдналися із землею. Форлі, Тридуба й Тул. Усі вони були хороші й усі загинули, дехто — від руки самого Лоґена, дехто — через його недогляд, гординю, дурість. Тепер він бачив у думках їхні обличчя, і щасливими вони не здавалися. Мертві рідко здаються щасливими. І це він іще не дивився на похмуру й понуру ватагу, яка трималася позаду. Юрбу привидів. Порубану й закривавлену армію. Всіх тих, кого він убив із власної волі. Шаму Безсердечного, в якого з розітнутого черева звисали кишки. Чорноногого з розтрощеними ногами та обпаленими руками. Того падлюку Фінніуса з відтятою стопою й розрубаними грудьми. Навіть Бетода, який стояв попереду з розмеленим черепом і перекошеним похмурим обличчям. Із-за його ліктя визирав мертвий син Краммока. Ціле море душогубства. Лоґен замружив очі, а тоді широко їх розплющив, але ті обличчя все одно залишалися на краю його свідомості. Він не мав що сказати.
— Я так і думав. — Шукач відвернувся від нього. Із мокрого волосся довкола його обличчя крапала вода. — Треба дивитися на речі реально — хіба не так ти завжди мені казав? Треба.
Він покрокував уздовж дороги під холодними зорями. Мовчун на мить затримався біля Лоґена, а тоді знизав мокрими плечима й пішов за Шукачем, забравши із собою смолоскип.
— Людина може змінитися, — прошепотів Лоґен, не знаючи, до кого звертається — до Шукача, до самого себе чи до тих трупно-блідих облич, які чекали в пітьмі. Довкола нього повсюди тупали стежкою люди, та він усе одно лишався сам. — Людина може змінитися.
Питання
Коли над скаліченою Адуа опустилося сонце, з неспокійного моря прилинуло трохи осіннього туману, в якому студена ніч здавалася моторошною. За сто кроків будинки вже було видно нечітко. Двісті кроків — і вони ставали примарними, рідкісні вогники в їхніх вікнах — плавучими примарами, обриси яких розпливалися в мороці. «Гарна погода для поганих справ, а в нас попереду їх чимало».
Поки що нерухому пітьму не струсив жоден далекий вибух. Гуркські катапульти затихли. «Принаймні поки що, а чом би й ні? Місто майже належить гуркам, а навіщо палити власне місто?» Тут, зі східного боку Адуа, подалі від боїв, здавалося, ніби довкола панує вічний спокій. «Можна подумати, ніби гурки й не приходили». Тож, коли з мороку долинуло якесь нечітке бряжчання, схоже на тупіт чобіт добре озброєного загону бійців, Ґлокта мимоволі занервував і глибше сховався в тінь під огорожею край дороги. З мороку виринуло, підскакуючи, слабеньке світло. Відтак — силует людини, яка невимушено тримала одну руку на ефесі шпаги і йшла розслаблено, із зухвалою незграбністю, що вказувала на крайню самовпевненість. Із голови чоловіка неначе стирчав якийсь високий предмет, який похитувався в такт його рухам.
Ґлокта вдивився в морок.
— Коска?
— А хто ж іще? — засміявся штирієць. Він мав на голові вишуканий шкіряний капелюх з абсурдно високим пером, яке тепер легенько вдарив пальцем. — Я купив собі новий бриль. Чи краще сказати, що мені його купили ви? Га, очільнику?
— Зрозуміло. — Ґлокта несхвально поглянув на довгу пір’їну, на крикливе золоте плетіння на руків’ї шпаги Коски. — Ми ж наче говорили про щось непрезентабельне.
— Не… пре… зентабельне? — нахмурився штирієць, а тоді знизав плечима. — А, он яке слово. Я пам’ятаю, що ви там щось казали, і пам’ятаю, що цього не зрозумів. — Він скривився й однією рукою почухав собі пах. — Здається, в мене завелися пасажири від однієї з тих жіночок у таверні. Ці малі тварюки й близько не дають нормально почухатися.
«Хе. Жінкам платять, щоб вони туди ходили. Але у вошей, здавалося б, мав би бути кращий смак».
Із темряви за спиною в Коски почала виринати юрба тіней, у якій кілька постатей несли прикриті ліхтарі. Дюжина кудлатих силуетів, а тоді — ще дюжина. Від кожного відгонило мовчазною загрозою, як смородом від лайна.
— Це ваші люди?
Найближчий мав на обличчі чи не найстрашніші чиряки, які коли-небудь бачив Ґлокта. Чоловік поряд із ним мав лиш одну долоню — замість другої в нього був страхітливий гак. Далі йшов величезний товстун із блідою шиєю, що аж синіла від купи неоковирних татуювань. Його супроводжував чоловічок майже карликового зросту з обличчям, схожим на щурячий писок, і лишень одним оком. Надіти на лице пов’язку він не додумався, і під його масним волоссям зяяла порожня очниця. На цьому список лиходіїв не закінчувався. Загалом то були зо дві дюжини найжаскіших на вигляд злочинців, яких коли-небудь бачив Ґлокта. «А мені довелося побачити їх чимало. Безумовно, вони не знають, що таке миття у ванні. Жоден із них не схожий на людину, що не продала б за марку рідну сестру».
— Вони видаються дещо ненадійними, — пробурмотів він.
— Ненадійними? Дурниці, очільнику! Їм просто не таланить, а ми обидва знаємо, як це буває, хіба ні? Та серед них немає нікого, кому я не довірив би рідну матір.
— Ви впевнені?
— Вона вже двадцять років як померла. Що вони їй зроблять? — Коска обійняв Ґлокту однією рукою за перекошені плечі й наблизив до себе так, що йому проштрикнуло болем стегна. — Боюся, нам особливо нема з кого вибирати. — Його теплий подих сильно пахнув випивкою і гниллю. — Кожен, хто мав якийсь вихід, утік із міста, щойно прийшли гурки. Але кого це обходить, так? Я найняв їх за відвагу та стійкість, а не за зовнішність. Мені до вподоби саме ті люди, які не мають виходу! Ми з вами можемо їх зрозуміти, хіба ні? Для деякої роботи потрібні лише відчайдушні люди. Так, очільнику?