— А що ще вони можуть зробити? Вони мусять іти туди, де перебуваю я. Це їхня мета. — Баяз шумно втягнув повітря крізь ніс і випустив його. — А я тут.
Жертви
Шукач протиснувся у ворота разом із цілою хвилею інших людей, серед яких було трохи північан і страшенно багато хлопців із Союзу. Усі вони стікалися до міста після тієї пародії на бій за стінами. На стінах над арковим входом стояло трохи людей, які раділи й кричали, наче на весіллі. По той бік тунелю стояв товстун у шкіряному фартусі й плескав людей по спинах, коли вони проходили повз нього.
— Дякую, друже! Дякую!
Він сунув щось у руку Шукачеві, всміхаючись, як дурний. Хлібина.
— Хліб. — Шукач принюхався, та хлібина пахла нормально. — Що все це в біса означає?
У чолов’яги був візок із цілою купою хлібин. Він роздавав їх усім воякам, які його минали, і союзникам, і північанам.
— І хто це взагалі такий?
Мовчун знизав плечима.
— Пекар?
Замислюватися над цим було ніколи. Їх усіх заштовхували до великого простору, де було повно людей, які штурхалися, бурчали й смітили. Вояки всіх мастей, а скраю — трохи стариганів і жінок. Їм уже починали набридати радісні вигуки. На возі посеред цього шарварку стояв гарно підстрижений хлопака в чорній формі й репетував, немов козел, що загубився:
— Восьмий полк, до Чотирьох Кутів! Дев’ятий — до Аґріонта! Якщо ви з Десятим, то, хай вам грець, зайшли не в ті ворота!
— Нам же наче треба було до доків, майоре!
— З доками розбирається дивізія Полдера! Ми йдемо до північної частини міста! Восьмий полк — до Чотирьох Кутів!
— Я з Четвертим!
— Четвертим? Де твій кінь?
— Загинув!
— А куди йти нам? — проревів Лоґен. — Північанам!
Хлопака витріщився на них круглими очима, а тоді скинув руки вгору.
— Просто йдіть! Побачите якихось гурків — убивайте!
Він знову повернувся до воріт і тицьнув через плече великим пальцем на місто.
— Дев’ятий полк — до Аґріонта!
Лоґен насупився.
— Тут ми нічого путнього не почуємо.
Він показав на широку вулицю, якою крокувала безліч вояків. Над будівлями стриміла якась височезна вежа. Здоровезна, певно, зведена на пагорбі.
— Як розділимося, просто йтимемо ось на це.
Він попрямував тією вулицею, і Шукач пішов слідом, за ним — Мовчун із Дрижаком і його хлопцями, а ще далі — Червона Шапка та його ватага. Невдовзі натовпи порідшали, і вони пішли безлюдними вулицями, тихими, якщо не брати до уваги криків якихось птахів. Ті, як завжди, були щасливі, їх геть не обходило, що щойно відбувся бій, і ще менше обходило те, що невдовзі станеться ще один.
Шукач теж не дуже про це замислювався, хоч і тримав у одній руці ненатягнутий лук. Надто вже завзято він вдивлявся в будинки обабіч дороги. Він таких будинків у житті не бачив. Зведених із маленьких квадратних червоних камінців і чорної деревини, наповненої білою штукатуркою. Кожен із будинків був такий великий, що йому зрадів би й вождь, а більшість іще й мала скляні вікна.
— Кляті палаци, еге ж?
Лоґен пирхнув.
— Гадаєш, це щось особливе? Тобі варто побачити той Аґріонт, до якого ми прямуємо. Які будинки там. Тобі такі й не снилися. Карлеон у порівнянні з цим місцем — свинарник.
Шукачеві завжди здавалося, що Карлеон аж надто сильно забудований. А це місце було просто сміховинне. Він трохи відстав і зрозумів, що йде поряд із Дрижаком. Розірвав хлібину і простягнув половинку йому.
— Дякую. — Дрижак надкусив один її кінець, а тоді — другий. — Незле.
— Що може бути краще? Краще за цей смак свіжого хліба? Це смак… мабуть, миру.
— Як скажеш.
Вони трохи пожували мовчки.
Шукач поглянув убік.
— Як на мене, тобі варто облишити цю ворожнечу.
— Яку ще ворожнечу?
— А з ким ти ворогуєш? Я кажу про твою ворожнечу з новим королем, який отам іде. З Дев’ятипалим.
— Не скажу, що не намагався її облишити. — Дрижак похмуро глянув уздовж дороги, Лоґенові у спину. — От тільки варто мені розвернутись, як вона опиняється поряд.
— Дрижаку, ти людина хороша. Ти мені подобаєшся. Всім подобаєшся. У тебе міцні нерви, хлопче, і мізки є, і люди готові за тобою йти. Ти можеш далеко піти, якщо не вб’єшся, і заковика саме в цьому. Я не хочу, щоб ти вліз у щось таке, чого не зможеш добре закінчити.
— Тоді не переймайся. Я неодмінно закінчу все, у що влізу.
Шукач похитав головою.
— Ні, ні, хлопче, я не про це, аж ніяк не про це. Може, ти й вийдеш переможцем, а може, й ні. Я хочу сказати, що ні те, ні те перемогою не буде. Кров породжує кров і більше нічого. Я хочу сказати, що в тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш стати кращим.
Дрижак набурмосився на нього. А тоді відкинув окраєць хліба, крутнув великим плечем і подався геть, не сказавши більше ні слова. Шукач зітхнув. Є такі речі, яких не виправити самими лише словами. А деякі не можна виправити взагалі.
Вони вийшли з лабіринту будівель до річки. Вона, певно, була така завширшки, як Вайтфлоу, тільки обидва її береги складалися з каменю. Річку перетинав найбільший міст, який коли-небудь бачив Шукач, із перилами з виткого заліза, такий широкий, що там могли б проїхати бік у бік два вози. У віддаленому кінці стояла ще одна стіна, навіть більша за ту, крізь яку вони пройшли. Шукач із роззявленим ротом ступив кілька кроків уперед, а тоді оглянув блискучу воду й побачив, що є й інші мости. Багато мостів, часом навіть більших, які виходили з величезного лісу стін, веж і височезних будівель.
На це витріщалося й багато інших, вирячивши очі так, ніби вони опинилися на місяці. Навіть у Мовчуна лице перекосилося — можливо, від подиву.
— Матері його ковінька, — проказав Дрижак. — Бачили хоч раз щось схоже?
Шукачеві від витріщання на все це вже боліла шия.
— У них тут стільки всього. Нащо їм узагалі та клята Енґлія? То ж вигрібна яма.
Лоґен знизав плечима.
— Хто його знає. Мабуть, деякі люди завжди хочуть більшого.
— Деякі люди завжди хочуть більшого. Так, брате Лонґфуте? — Ґлокта несхвально похитав головою. — Я пощадив вашу другу ногу. Пощадив ваше життя. А тепер ви хочете ще й волі?
— Очільнику, — улесливо заговорив навігатор, — дозвольте сказати, що ви справді зобов’язалися мене відпустити… Я свою частку угоди виконав. Оті двері мають відчинитися на площу, розташовану неподалік Будинку питань…
— Це ми ще побачимо.
Останній удар сокирою, останній вихор трісок — і двері хитнулися назад на іржавих петлях, а тоді у вузький льох пролилося денне світло. Найманець із татуйованою шиєю відступив убік, і Ґлокта пришкандибав до виходу й визирнув із нього. «Ах, свіже повітря… Дар, який ми так часто сприймаємо як належне». Коротенькі сходи вели до брукованого подвір’я, оточеного зачуханими спинами сірих будівель. Ґлокта знав його. «Якраз за рогом Будинку питань, як і було обіцяно».
— Очільнику! — стиха озвався Лонґфут.
Ґлокта вишкірився. «А втім, що в цьому поганого? У будь-якому разі є шанси, що цього дня не переживе ніхто з нас, а мерці можуть дозволити собі милосердя. Ба більше, це єдині люди, які можуть його собі дозволити».
— Гаразд. Відпустіть його. — Одноокий найманець дістав довгий ніж і перепиляв мотузку на зап’ястках у Лонґфута. — Було б чудово, якби я вас більше не бачив.
На обличчі навігатора з’явилася тінь усмішки.
— Не хвилюйтесь, очільнику. Я цієї ж миті думав точнісінько те саме.
Він знову пошкандибав туди, звідки вони прийшли, спустився вогкими сходами до стічних труб, а тоді завернув за ріг і зник.
— Скажіть мені, що принесли те, що треба, — промовив Ґлокта.
— Я ненадійний, очільнику. А не недосвідчений. — Коска махнув рукою на найманців. — Пора, друзі. Час почорніти.
Вони всі як один витягнули чорні маски й застебнули їх на собі, познімали обшарпані плащі й подертий одяг. Під ним на кожному було чисте вбрання, чорне з ніг до голови, з ретельно прихованою зброєю. За кілька секунд юрба злочинців обернулася на гарно організований загін практиків Королівської Інквізиції. «А втім, різниця між ними не надто велика».