Він узяв десяток довгих цвяхів і з дзенькотом розсипав їх по поверхні столу. Витягнув молоток із блискучою начищеною головкою.
— Гадаю, ви бачите, до чого все йде.
— Ні. Ні! Ми можемо щось вигадати, можемо… — Ґлокта встромив кінчик одного цвяха Ґойлові в зап’ясток. — Ай! Стривайте! Стривайте…
— Будьте ласкаві, потримайте оце. У мене всього одна вільна рука.
Коска сторожко затиснув цвях між великим і вказівним пальцями.
— Тільки дивіться, куди цілитеся молотком, гаразд?
— Не турбуйтесь. Я доволі меткий.
«Страх як багато практикувався».
— Стривайте! — заверещав Ґойл.
Молоток тричі металево цокнув — тихо, аж прикро, — вгороджуючи цвях чітко між кістками в Ґойловому передпліччі, а тоді — у стіл під ним. Ґойл заревів від болю й розбризкав по столу криваву слину.
— Ох, та годі, очільнику, порівняно з тим, що ви виробляли зі своїми арештантами в Енґлії, це просто дитяче лепетання. Постарайтеся розрахувати сили. Якщо кричатимете так зараз, то згодом нічого не зможете вдіяти.
Гладкий найманець ухопив пухкими руками другий зап’ясток Ґойла й розтягнув його на мапі Союзу.
— Цвях? — запитав Коска, здійнявши брову.
— Ви швидко вловлюєте суть.
— Стривайте! Ай! Стривайте!
— Чому? Зараз я найближче підійшов до радості за останні шість років. Не відмовляйте мені в маленькій приємності. Мені їх дістається дуже-дуже мало.
Ґлокта здійняв молоток.
— Стривайте!
Цок. Ґойл знову заревів від болю. Цок. І ще раз. Цок. Цвях проштрикнув зап’ясток повністю, і колишній бич виправних колоній Енґлії був щільно пришпилений за обидві руки. «Саме до цього, гадаю, доводить честолюбство без таланту. Навчити смирення легше, ніж можна подумати. Щоб наше зухвальство здулося, достатньо одного-двох цвяшків у потрібному місці». Ґойл шумно задихав крізь закривавлені зуби й зашкрябав міцно прип’ятими пальцями по дереву. Ґлокта несхвально захитав головою.
— Був би я вами, припинив би пручатися. Ви тільки плоть порвете.
— Ти за це заплатиш, падлюко калічна! Не думай, що не заплатиш!
— О, я вже заплатив.
Ґлокта поволі крутнув шиєю по колу, намагаючись зовсім трохи розслабити м’язи у плечах, які заціпеніли й тепер нили.
— Мене тримали — не знаю, як довго, але припустив би, що кілька місяців, — у камері, не більшій за комод. Відверто замалій, щоб там можна було стати чи навіть прямо сісти. У всіх можливих позах доводилося скручуватися, гнутися, мучитися. Сотні нескінченних годин у непроглядній пітьмі, задушливій спеці. Доводилося стояти на колінах серед смердючої багнюки з мого власного лайна, звиватися, хапати повітря ротом. Випрошувати воду, яку мої тюремники лили по краплі крізь решітку вгорі. Часом вони крізь неї сцяли, і я ще був за це вдячний. Відтоді я жодного разу не ставав прямо. Правду кажучи, гадки не маю, як залишився при своєму розумі. — Ґлокта на мить замиcлився над цим, а тоді стенув плечима. — А може, й не залишився. Хай там як, ось які жертви приносив я. А які жертви принесете ви, аби тільки зберегти таємниці Сульта?
Відповіді не було — тільки кров лилася з-під зап’ястків Ґойла і збиралася в калюжу довкола блискучого каменя, що позначав Будинок питань у місті Кельн.
— Хе. — Ґлокта міцно взявся за ціпок і нахилився, щоб зашепотіти Ґойлові на вухо: — У людини є маленький шматочок плоті між яйцями й анусом. Його не можна побачити, не будучи гімнастом чи не маючи неприродної пристрасті до дзеркал. Ви розумієте, про що я. Чоловіки годинами думають про місце перед ним і майже стільки ж — про місце за ним, але як щодо тієї маленької ділянки плоті? Її незаслужено ігнорують.
Він зачерпнув кілька цвяхів і злегка задзеленчав ними в Ґойла перед носом.
— Сьогодні я хочу це виправити. Розпочну там і поволі віддалятимуся. І повірте мені: після того як я закінчу, ви до скону думатимете про ту ділянку плоті. Чи принаймні думатимете про місце, де вона була. Практику Коско, будьте ласкаві, допоможіть очільникові зняти штани.
— Університет! — заревів Ґойл. Уся його лисувата голова виблискувала потом. — Сульт! Він в Університеті!
«Так швидко? Це майже розчаровує. А втім, мало які задираки добре витримують побої».
— Що він там робить у такий час?
— Я… Я не…
— Погано стараєтеся. Прошу, штани.
— Сільбер! Він із Сільбером!
Ґлокта насупився.
— Управителем Університету?
Ґойл швидко перевів погляд із Ґлокти на Коску й назад. Міцно заплющив очі.
— Адептом-демонологом!
Довга пауза.
— Що-що?
— Сільбер — він не лише керує Університетом! Він проводить… експерименти.
— Експерименти якого штибу? — Ґлокта різко тицьнув головкою молотка в закривавлене лице Ґойла. — Поки я не прибив ваш язик до столу.
— Окультні! Сульт уже давно надавав йому гроші! Відколи з’явився Перший з-поміж магів! А може, й іще довше!
«Окультні експерименти? Фінансування від архілектора? Це аж ніяк не у стилі Сульта, проте пояснює, чому ті кляті Адепти чекали від мене грошей, коли я вперше до них прийшов. І чому Вітарі та її цирк тепер працюють там».
— Які це експерименти?
— Сільбер… він може встановлювати зв’язок… із Потойбіччям!
— Що?
— Це правда! Я сам бачив! Він може щось дізнаватись, якісь таємниці, що їх не можна дізнатись інакше, а тепер…
— Так?
— Він каже, що знайшов спосіб провести їх сюди!
— Їх?
— Він називає їх Оповідачами Таємниць!
Ґлокта облизав сухі губи.
— Демони?
«Я гадав, що Його Преосвященство не терпить забобонів, але весь цей час… Яке нахабство!»
— Він каже, що може насилати їх на ворогів. На ворогів архілектора! Вони до цього готові!
Ґлокта відчув, як у нього засіпалося ліве око, і притиснув до нього тильний бік долоні. «Рік тому я реготав би до упаду і прип’яв би його до стелі. Але тепер усе інакше. Ми заходили до Будинку Творця. Бачили, як усміхалася, палаючи, Шікель. Якщо вже є пожирачі. Якщо вже є маги. Чому б не бути й демонам? Чого це їх не може бути?»
— Яких саме ворогів?
— Верховного суддю! Першого з-поміж магів! — Ґойл іще раз міцно заплющив очі, а тоді заскавчав: — Короля.
«А-а-а-а-а. Короля. Оце словечко — саме така магія, яка мені потрібна». Ґлокта повернувся до Арді й показав їй широку прогалину між передніми зубами.
— Будьте ласкаві, підготуйте зізнання.
— Підготувати… — Вона на мить витріщилася на нього — бліда, із круглими очима, — а тоді кинулася до столу архілектора, підхопила аркуш паперу, перо й закалатала пером у пляшечці з чорнилом. Зупинилася. Рука в неї тремтіла. — Що написати?
— О, щось на кшталт: «Я, очільник Ґойл, зізнаюся в участі у зрадницькій змові Його Преосвященства архілектора Сульта з метою…» — «Як би це сформулювати?» Він здійняв брови. «Як можна назвати це непрямо?» — «З метою застосування диявольських мистецтв проти його королівської величності та членів його Закритої Ради».
Кінчик пера незграбно зашкрябав по паперу, розсіюючи цятки чорнила. Арді продемонструвала Ґлокті хрусткий папір.
— Підійде?
Він згадав прекрасні документи, які готував практик Фрост. Елегантний, плавний почерк, бездоганні формулювання. «Кожне зізнання — витвір мистецтва». Ґлокта сумовито поглянув на заляпану чорнилом базгранину, яку тримав у руці.
— Ще зовсім трохи — і вийшло б нечитабельно, але підійде. — Він підсунув документ під тремтливу руку Ґойла, а тоді взяв у Арді перо і просунув його Ґойлові між пальців. — Розпишіться.
Ґойл схлипнув, шморгнув носом і наґрамузляв унизу своє ім’я, наскільки це було можливо із прип’ятою цвяхом рукою. «Я перемагаю, і нарешті смак перемоги майже солодкий».
— Чудово, — промовив Ґлокта. — Витягніть ці цвяхи і знайдіть якийсь бинт. Прикро було б, якби він помер від крововтрати, не діставши змоги надати свідчення. Тільки заткніть йому рота: наразі я почув достатньо. Ми підемо до верховного судді разом із ним.