— Так, так.
— Відбудова. Ми всі згодні.
— Витрати, — Халлек скривився так, ніби це слово завдавало йому болю, — навіть на прибирання руїн у самому тільки Аґріонті можуть сягнути багатьох десятків тисяч марок. Вартість відбудови — багатьох мільйонів. Якщо замислитися до того ж про значну шкоду, завдану місту Адуа … То витрати… — Халлек знову нахмурився й потер однією рукою недбало поголене підборіддя. — Важко оцінити навіть приблизно.
— Ми можемо лише робити зусилля, — сумовито похитав головою Хофф. — І збирати гроші по марці.
— Зі свого боку, я пропоную звернутися до дворян, — мовив Ґлокта. Дехто схвально загмикав.
— Його Преосвященство висловлює чудову думку.
— Різке скорочення повноважень Відкритої Ради, — сказав Халлек.
— Суворі податки для тих, хто не надав суттєвої підтримки під час недавньої війни.
— Чудово! Обрізати дворянам вітрила. Кляті паразити.
— Далекосяжні реформи. Повернення земель короні. Оподаткування спадщини.
— Спадщини! Геніальна ідея!
— Лорд-губернаторів також необхідно повернути на шлях істинний.
— Скалд і Мід. Так. Вони давно були занадто самостійні.
— Мідові навряд чи можна ставити це на карб, його провінція геть зруйнована…
— Тут річ не у провині, — зауважив Баяз. «А й справді, ні, ми знаємо, хто тут винен». — Річ у контролі. Перемога дала нам можливість провести реформи.
— Нам потрібна централізація!
— Вестпорт теж. Він надто довго налаштовував нас проти гурків.
— Ми зараз потрібні йому.
— Може, варто привести до їхнього міста Інквізицію? — запропонував Ґлокта.
— Плацдарм у Штирії!
— Нам потрібна відбудова! — Перший з-поміж магів гупнув м’ясистим кулаком по столу. — Хай усе стане навіть краще й розкішніше, ніж було. Статуї на Алеї Королів попадали, та після них залишилося місце для нових.
— Нова ера процвітання, — сказав із сяйвом в очах Халлек.
— Нова ера влади, — додав Хофф, здійнявши келих.
— Золота доба? — Баяз поглянув уздовж столу на Ґлокту.
— Доба єдності й можливостей для всіх! — промовив король.
Його висловлювання зустріли дещо холодно. Всі ніяково перевели погляди до того кінця столу, де сидів король. «Неначе він гучно перднув, а не заговорив».
— Гм… так, ваша величносте, — сказав Хофф. — Можливостей.
«Для всякого, кому пощастить засідати в Закритій Раді».
— Може, підвищимо податки на купецькі гільдії? — запропонував Халлек. — Як і збирався наш останній архілектор. І банки теж. Такий хід міг би забезпечити величезні доходи…
— Ні, — безтурботно відповів Баяз. — Не на гільдії й не на банки. Вільна робота цих шляхетних інституцій забезпечує багатство й безпеку всім. Майбутнє країни — в комерції.
Халлек скромно нахилив голову. «Здається, з серйозним острахом?»
— Звісно, лорде Баязе, ви маєте рацію. Щиро визнаю свою помилку.
Маг плавно перейшов далі.
— Однак, можливо, банки були б готові надати короні позику.
— Чудова ідея, — без вагань сказав Ґлокта. — Банківський дім «Валінт і Балк» — надійна й давня установа. Вона виявилася надзвичайно цінною, коли я намагався захистити Дагоску. Певен, що ми могли б розраховувати на її допомогу знову.
Баяз майже непомітно всміхнувся.
— А тим часом землі, майно й титули зрадника лорда Брока конфісковано короною. Їхній продаж забезпечить чималу суму.
— А що з самим лордом Броком, архілекторе?
— Здається, він утік із країни разом з останніми гурками. Ми вважаємо, що він досі… гостює в них.
— Тобто залишається їхньою маріонеткою. — Баяз втягнув повітря крізь зуби. — На жаль. Можливо, він і надалі буде джерелом невдоволення.
— Двоє його дітей сидять під замком у Будинку питань. Донька та один із синів. Є шанси, що можна буде здійснити обмін…
— Брок? Ха! — різко озвався Хофф. — Він не обміняв би власного життя навіть на весь світ і все на світі.
Ґлокта здійняв брови.
— Тоді, може, демонстрація намірів? Чітко показати, що ми нізащо не потерпимо зради?
— Цей посил завжди доречний, — буркнув Баяз під схвальне бубоніння стариганів.
— Тоді публічно оголосімо, що Брок винен і несе відповідальність за зруйнування міста Адуа. Й заразом повісьмо двійко людей.
«Шкода, що вони народилися в такого амбітного батька, але публічні вбивства обожнюють усі».
— Хтось воліє певний день або…
— Ніхто нікого не вішатиме.
Король незворушно й похмуро дивився на Баяза.
Хофф кліпнув.
— Але ж, ваша величносте, ви не можете допустити…
— Досить уже кровопролиття. Його й так було забагато. Відпустіть дітей лорда Брока. — Кілька людей за столом різко вдихнули. — Дозвольте їм приєднатися до батька або ж залишитися в Союзі пересічними громадянами — як вони побажають.
Баяз люто дивився на нього з віддаленого кінця зали, та короля це, вочевидь, не лякало.
— Війна скінчилася. Ми перемогли. — «Війна не закінчується ніколи, а перемога — річ тимчасова». — Я радше спробував би загоїти рани, а не поглибити їх. — «Найкращий ворог — поранений: таких найлегше вбивати». — Часом милосердя приносить більше, ніж безжальність.
Ґлокта прокашлявся.
— Часом.
«Хоча сам я ще не бачив такої ситуації».
— Добре, — промовив король тоном, який не допускав суперечок. — Отже, вирішено. У нас є інші нагальні справи? Мені потрібно обійти лікарні, а тоді знову взятися за розбирання руїн.
— Звісно, ваша величносте, — підлабузницьки вклонився Хофф. — Ваша турбота про підданців робить вам велику честь.
Джезаль на мить витріщився на нього, а тоді пирхнув і підвівся. Коли більшість стариганів зіп’ялася на ноги, він уже встиг вийти з зали. «А я йтиму ще довше». Нарешті прибравши з дороги свій стілець і підвівшись зі скривленим обличчям, Ґлокта побачив, що поряд із ним Хофф. Його червонясте обличчя було насуплене.
— У нас є невеличка проблема, — стиха промовив лорд-камергер.
— Та невже? Така, що про неї не можна заговорити з рештою Ради?
— Боюся, що так. Таке, чого зокрема краще було б не обговорювати при його величності.
Хофф швидко озирнувся через плече й зачекав, поки останній зі старих зачинить за собою важкі двері й залишить їх без нагляду. «Отже, таємниці? Просто неймовірно цікаво».
— Це стосується сестри нашого відсутнього лорд-маршала.
Ґлокта нахмурився. «Ой леле».
— Арді Вест? Що з нею?
— Мені відомо з надійних джерел, що вона в… делікатному становищі.
Лівий бік Ґлоктиного обличчя охопив знайомий напад дрожу.
— Та невже? — «Який сором». — Ви напрочуд добре поінформовані про особисті справи цієї дами.
— Це мій обов’язок. — Хофф нахилився до Ґлокти й, задихавши на нього винним смородом, прошепотів: — Зважаючи на те, ким цілком може виявитися батько дитини.
— І хто це?
«Щоправда, я думаю, що ми обидва вже про це здогадуємося».
— Король, а хто ж іще?! — процідив Хофф собі під носа. В його голосі відчувалася панічна нотка. — Ви маєте добре знати, що в них до його коронації був… делікатно кажучи, зв’язок. Це практично не таємниця. А тепер це? Незаконна дитина! Тоді, коли в самого короля не найзаконніші претензії на трон? Коли в нього ще так багато ворогів у Відкритій Раді? Таку дитину можуть використати проти нас, якщо про неї стане відомо, а про неї, звісно, стане відомо! — Він нахилився ще ближче. — Така ситуація становила б загрозу для держави.
— А й справді, — крижаним тоном відповів Ґлокта. «На жаль, це правда. Який жахливий, жахливий сором».
Хофф нервово переплітав товсті пальці.
— Мені відомо, що ви певним чином пов’язані з цією дамою та її родиною. Цілком вас зрозумію, якщо ви воліли б звільнитися від цього обов’язку. Можу домовитися про це з…