— Я мушу вас попросити: виходьте за мене заміж, — прохрипів Ґлокта. Рука, що тримала перстень, тремтіла, наче сухий листочок. «Сунь у неї сікач — і вона непохитна, мов скеля, та варто попросити мене потримати перстень, як я мало не дзюрю в штани. Кріпися, Занде, кріпися».
Арді витріщилася на блискучий камінь. У неї дурнувато відвисла щелепа. «Від шоку? Від жаху? Вийти за цю… істоту? Та я краще помру!»
— Гм… — пробелькотіла вона. — Я…
— Знаю! Знаю, мені так само бридко, як і вам, але… дайте мені висловитися. Будь ласка. — Ґлокта опустив погляд на підлогу. Коли він заговорив, його вуста скривилися. — Я не такий дурний, щоб удавати, ніби ви можете коли-небудь полюбити… такого, як я, чи думати про мене лагідніше, ніж із жалем. Це питання необхідності. Вам не варто цього соромитися через те… хто я такий. Вони знають, що ви носите дитину короля.
— Вони? — пробелькотіла Арді.
— Так. Вони. Дитина є для них загрозою. Ви є для них загрозою. Так я можу вас захистити. Можу зробити вашу дитину законною. Віднині й надалі вона має бути нашою дитиною.
Арді все одно мовчки витріщалася на перстень. «Як арештант із жахом витріщається на інструменти й роздумує, чи зізнаватись йому. Обидва варіанти жахливі, та який із них гірший?»
— Я можу дати вам багато чого. Безпеку. Стабільність. Повагу. Ви матимете все найкраще. Високе становище в суспільстві, хай чого варті такі речі. Ніхто й не мріятиме про те, щоб хоч зачепити вас пальцем. Ніхто не насмілиться розмовляти з вами зверхньо. Звісно, люди шепотітимуться у вас за спиною. Та шепотітимуть вони про вашу вроду, ваш розум і вашу неперевершену доброчесність. — Ґлокта примружив очі. — Я про це подбаю.
Арді підвела погляд на нього й ковтнула. «А зараз буде відмова. Дякую, та я краще помру».
— Мушу бути з вами чесною. Молодшою… я вчинила дещо дурне. — У неї скривилися вуста. — Це навіть не перший байстрюк, якого я ношу. Батько зіштовхнув мене зі сходів, і я втратила дитину. Він мало не вбив мене. Я не думала, що це може статися знову.
— Ми всі робили щось таке, чим не пишаємося. — «Вам варто якось почути мої зізнання. Точніше кажучи, їх не варто чути нікому й ніколи». — Це нічого не змінює. Я пообіцяв, що подбаю про ваш добробут. Іншого способу не бачу.
— Тоді так. — Дівчина без церемоній узяла в Ґлокти перстень і надягнула на палець. — Тут нема про що думати, чи не так?
«Це аж ніяк не бурхлива згода, неохоче прийняття зі сльозами на очах чи радісна капітуляція, що про них можна прочитати у книжках казок. Це укладання ділової угоди знехотя. Привід для сумних роздумів про все, що могло бути й чого не сталося».
— Хто б міг подумати, — забурмотіла Арді, роздивляючись самоцвіт у себе на пальці, — багато років тому, коли я дивилась, як ви фехтуєте з моїм братом, що колись я носитиму перстень від вас? Ви завжди були чоловіком моєї мрії.
«А тепер я чоловік ваших кошмарів».
— Життя робить дивні повороти. Такі обставини навряд чи хтось міг передбачити.
«І таким чином я рятую два життя. Скільки зла це може переважити? Однак це принаймні якийсь внесок на потрібну чашу терезів. У кожного має бути щось на потрібній чаші терезів».
Арді підвела темний погляд до його очей.
— А ви не могли дозволити собі більший камінь?
— Лише якби пограбував скарбницю, — прохрипів Ґлокта. «За традицією зараз був би поцілунок, але за таких обставин…»
Арді підійшла до нього й підняла одну руку. Він відхитнувся і скривився від різкого болю в стегні.
— Вибачте. Трохи… розучився.
— Якщо я маю це зробити, то лише як годиться.
— Тобто зробити все якнайкраще?
— Ну, хоч якось це зробити.
Вона підійшла ще ближче. Ґлокті довелося змусити себе залишитися на місці. Вона зазирнула йому в очі. Неквапом потягнулася вгору й торкнулася його щоки. Від дотику в нього засіпалася повіка. «Дурість. Скільки жінок торкалися мене раніше? Та все-таки то було в іншому житті. Іншому…»
Рука Арді ковзнула довкола його обличчя, а кінчики її пальців міцно втиснулись йому в щелепу. Коли вона наблизила його до себе, в нього клацнула шия. Ґлокта відчув, як йому гріє підборіддя її дихання. Її губи злегка, лагідно торкнулись його губ, а тоді — навпаки. Він почув, як вона видала тихий гортанний звук, і від цього йому самому перехопило дихання. «Вона, звісно, прикидається. Як жінка може хотіти торкатися цього знівеченого тіла? Цілувати це знівечене обличчя? Навіть у мене думка про це викликає огиду. Вона прикидається, а втім, я мушу поаплодувати їй за старання».
У Ґлокти затремтіла ліва нога, і йому довелося міцно вчепитися в ціпок. Він швидко й шумно задихав через ніс. Її обличчя повернулося набік навпроти його обличчя, і їхні вуста злилися з вологим цмоканням. Кінчик її язика облизав його голі ясна. «Звісно, вона прикидається, як же інакше? А втім, вона робить це дуже, дуже добре…»
Перший закон
Ферро сиділа й витріщалася на свою руку. Руку, що тримала Сім’я. Вона здавалася такою ж, як і завжди, а проте відчувалося, що вона інакша. Досі холодна. Дуже холодна. Ферро закутувала її в ковдри. Купала в теплій воді. Тримала біля вогню — так близько, що аж обпеклася.
Ніщо не допомогло.
— Ферро… — Шепіт, такий тихий, що його можна було майже прийняти за подих вітру довкола віконної рами.
Вона рвучко звелася на ноги, затиснувши в руці ніж. Вдивилася в кутки кімнати. Всюди порожньо. Нагнулася, щоб зазирнути під ліжко, під високу шафу. Відсмикнула вільною рукою штори. Нікого. Вона знала, що нікого не знайдеться.
І все одно досі їх чула.
У двері загупали, і Ферро знову різко крутнулася, шумно видихнувши крізь зуби. Ще один сон? Ще один привид? Знову важкий стукіт.
— Заходьте, — прогарчала вона.
Двері відчинилися. Баяз. Побачивши її ніж, він здійняв брову.
— Ферро, ти аж надто любиш клинки. Але тут у тебе немає ворогів.
Ферро люто зиркнула на мага примруженими очима. Вона не була аж так у цьому впевнена.
— Що сталося на вітрі?
— Що сталося? — Баяз знизав плечима. — Ми перемогли.
— Що то були за постаті? Оті тіні.
— Я не бачив нічого — бачив тільки, як Мамун і його Сто Слів дістали заслужене покарання.
— Хіба ти не чув голосів?
— За громом нашої перемоги? Нічого не чув.
— Я чула. — Ферро опустила ніж і засунула його за пояс. Поворушила пальцями руки — такими самими та все-таки зміненими. — Досі їх чую.
— І що вони тобі кажуть, Ферро?
— Вони говорять про замки`, ворота, двері, про те, як їх відчиняти. Постійно говорять про те, як їх відчиняти. Питають про Сім’я. Де воно?
— В безпеці. — Баяз глипав на неї порожніми очима. — Якщо ти справді чуєш створінь із Потойбіччя, пам’ятай, що вони зроблені з брехні.
— Вони не одні такі. Вони просять мене порушити Перший закон. Як ти й сам зробив.
— Питання інтерпретації. — Баяз гордовито скривив кутик рота. Неначе добився чогось чудового. — Я пом’якшив науки Ґлустрода прийомами майстра Творця і зробив із Сімені рушій свого Мистецтва. Результати були… — Він протяжно, задоволено вдихнув. — Ну, ти там була. Передусім це був тріумф волі.
— Ти ламав печаті. Наразив світ на ризик. Оповідачі Таємниць…
— Перший закон — це парадокс. Змінюючи щось, щоразу доводиться позичати у світу внизу, і ризик є завжди. Якщо я й переступив якусь межу, то лише межу масштабу. Світ у безпеці, хіба ні? Я не прошу пробачення за честолюбні плани.
— Вони ховають чоловіків, жінок, дітей у ямах на сотню людей. Як в Аулкусі. Ця хвороба… вона з’явилася через те, що скоїли ми. То це таке воно, честолюбство? Розмір могил?
Баяз зневажливо трусонув головою.
— Несподіваний побічний ефект. Боюся, зараз ціна перемоги така сама, як за Старого часу, і вона буде такою завжди. — Він уп’явся поглядом у Ферро. В цьому погляді відчувалася загроза. Виклик. — А навіть якби я порушив Перший закон, то що далі? Як гадаєш, у якому суді мене треба судити? З якими присяжними? Ти випустиш Толомей із пітьми, щоб вона дала свідчення? Пошукаєш Захаруса, щоб він зачитав обвинувачення? Притягнеш із краю світу Конейл, щоб вона винесла вердикт? Приведеш із краю мертвих великого Джувенса, щоб він оголосив вирок? Не думаю. Я Перший з-поміж магів. Я останній авторитет, і я кажу… Я доброчесний.