— Ти? Ні.
— Так, Ферро. Зі владою все стає правильним. Це мій перший і останній закон. Це єдиний закон, який я визнаю.
— Захарус попереджав мене, — пробурмотіла Ферро, згадуючи нескінченну рівнину, старого з несамовитими очима, довкола якого кружляли птахи. — Він сказав мені тікати й не зупинятися ніколи. Треба було його послухати.
— Той роздутий міхур лицемірства? — Баяз пирхнув. — Може, й треба було, та той корабель уже відплив. Ти радісно помахала йому рукою з берега й натомість вирішила годувати свою лють. Радо її годувала. Не вдаваймо, ніби я тебе ошукав. Ти знала, що нам доведеться ходити темними шляхами.
— Я не очікувала… — Ферро стиснула крижані пальці у тремтливий кулак. — Цього.
— А чого ти очікувала? Мушу зізнатися, що гадав, ніби ти зліплена з міцнішого тіста. Залишмо філософування тим, хто має більше часу й менше причин комусь мститися. Почуття провини, жаль, праведність? Це все одно що говорити з великим королем Джезалем. А хто ж таке витерпить? — Він повернувся до дверей. — Тобі слід залишатися поряд зі мною. Можливо, з часом Калул пошле інших агентів. Тоді мені знову знадобляться твої таланти.
Ферро пирхнула.
— А до того? Сидіти тут у товаристві тіней?
— А до того всміхайся, Ферро, якщо зможеш згадати, як це робиться. — Баяз зблиснув їй білозубою усмішкою. — Помсти ти добилася.
Вітер шарпався, мчав довкола неї, повний тіней. Ферро стала на коліна в кінці крикливого тунелю, що торкався самого неба. Світ був тонкий і крихкий, як скляна шибка, готовий тріснути. А за ним — бездонна порожнеча, наповнена голосами.
— Впусти нас…
— Ні! — Вона вирвалася й через силу підвелася, стала, задихаючись, на підлозі біля свого ліжка. У неї заціпеніли всі м’язи. Тільки битися не було з ким. Це просто черговий сон.
Сама винна: дозволила собі заснути.
До неї потягнулася по кахлях довга смужка місячного сяйва. Вікно в кінці смужки стояло відчинене, крізь нього проникав холодний нічний вітер, який студив Ферро шкіру, всіяну краплинками поту. Вона, суплячись, підійшла до вікна, зачинила його й пересунула засув. Розвернулася.
В густих тінях біля дверей стояла якась постать. Однорука, закутана в ганчір’я. Нечисленні деталі обладунків, які досі були на ній закріплені, були потерті й побиті. Обличчя цього чоловіка було запорошене й понівечене, його рвана шкіра клаптями звисала з білої кістки, та Ферро все одно його впізнала.
Мамун.
— Ми знову зустрілися, демонокровко.
Його сухий голос шелестів, як старий папір.
— Я сню, — процідила вона.
— Ти ще пошкодуєш, що не сниш. — Одна запаморочлива мить — і він перетнув кімнату. Його єдина рука зімкнулась у неї на горлі, наче замо`к, що різко замкнув двері. — Викопуючи себе самотужки з тієї руїни, пригорщу землі за пригорщею, я зголоднів. — Його сухе дихання лоскотало їй обличчя. — Я зроблю собі нову руку із твоєї плоті, а нею здолаю Баяза й помщуся за великого Джувенса. Пророк бачив це, і я перетворю його видіння на правду.
Він без жодних зусиль підняв Ферро й гепнув її спиною об стіну; її п’яти вдарились об панелі.
Рука тиснула. Її груди здіймалися й опускалися, та повітря до шиї не проникало. Ферро боролася з тими пальцями, рвала їх нігтями, та вони були залізні, кам’яні, тугі, як зашморг. Вона боролась і крутилась, але він не посунувся ні на йоту. Вона завовтузилася з понівеченим обличчям Мамуна, вп’ялася пальцями в його розірвану щоку, почала рвати запорошену плоть усередині, та він навіть не моргнув. У кімнаті стало холодно.
— Помолися, дитино, — прошепотів він, заскреготівши зламаними зубами, — і понадійся на милосердя Боже.
Тепер вона слабшала. Легені в неї розривалися. Вона все одно його рвала, та кожне нове зусилля було меншим. Чимраз кволішим. Руки у Ферро опустилися, ноги повисли, повіки сильно обважніли. Все було страшенно холодним.
— Зараз, — прошепотів він, і його дихання заклубочилося. Опустив її, роззявив рота, прибравши рвані губи з розтрощених зубів. — Зараз.
Її палець тицьнув йому в шию. Проштрикнув шкіру і вгруз у суху плоть аж по суглоб. Від цього Мамунова голова відхилилася. Друга її рука обкрутилася довкола його руки, зірвала ту руку з її горла й відігнула його пальці назад. Падаючи на підлогу, Ферро відчула, як кістки в них затріщали, захрустіли, почали ламатися. По чорних шибках поряд із нею розповзався білий іній, що завищав під її босими ногами, коли вона крутнула Мамуна й добряче вдарила ним об стіну, втиснула його тіло в поламані панелі, в потріскану штукатурку. Від сили удару додолу щедро посипався пил.
Ферро ще більше вгородила палець Мамунові в горло — вгору і вглиб. Це було легко. Її сила не мала кінця. Вона надходила з того боку поділу. Сім’я змінило Ферро так, як змінило Толомей, і вороття тепер не було.
Ферро всміхнулася.
— Забрати мою плоть хочеш, так? Ти поїв востаннє, Мамуне.
Кінчик її пальця вислизнув із-поміж його зубів, з’єднався з її великим пальцем і підчепив Мамуна, як рибу на гачок. Смикнувши зап’ястком, вона зірвала в нього щелепу й пожбурила її геть. Щелепа заторохтіла. Мамунів язик повис серед подертої маси запорошеної плоті.
— Помолися, пожирачу, — засичала вона, — і понадійся на милосердя Боже.
Вона схопилася долонями за його голову з боків. Із його носа долинув протяжний писк. Його розтрощена рука марно хапалася за Ферро. Його череп зігнувся, тоді сплющився, а відтак розтрощився. Полетіли уламки кістки. Ферро кинула тіло, і з нього на підлогу посипався порох, кружляючи довкола її ніг.
— Так…
Ферро не злякалася. Не витріщила очей. Вона знала, звідки цей голос. Звідусіль і нізвідки.
Підступила до вікна й відчинила його. Вискочила з нього, пролетіла вниз із десяток кроків до землі й підвелася. Ніч повнилася звуками, зате Ферро була тиха. Вона безшумно пройшла залитою місяцем травою, що замерзала й хрускотіла від дотиків її босих ніг, прокралася вгору довгими сходами й вийшла на стіни. Голоси пішли за нею.
— Стривай.
— Сім’я!
— Ферро.
— Впусти нас…
Вона на них не зважала. Якийсь чоловік в обладунках видивлявся в ніч, у бік Будинку Творця, що виділявся на тлі чорного неба ще чорнішим силуетом. Кавалок пітьми над Аґріонтом, у якому не було зір, не було залитих місяцем хмар, не було взагалі ніякого світла. Ферро замислилася, чи не чигає в тінях усередині Толомей, шкрябаючись об браму. Вічно шкрябаючись і шкрябаючись. Вона змарнувала свій шанс на помсту.
Ферро такого не зробить.
Вона прослизнула вздовж бійниць, обійшовши вартового й на ходу щільно закутавши його плечі у плащ. Вибралася на парапет — і скочила. Її шкіру овіяв швидкий вітер. Ферро подолала рів, де на воді під нею розходився рипучий лід. Швидко надійшла бруківка за ровом. Ноги Ферро глухо вдарились об неї, і Ферро покотилася геть, до будівель. Падаючи, вона порвала одяг, зате на шкірі в неї слідів не було. Навіть якоїсь краплинки крові.
— Ні, Ферро.
— Повернись і знайди Сім’я!
— Воно поряд із ним.
— Воно в Баяза.
Баяз. Можливо, вона повернеться, коли впорається на Півдні. Коли поховає великого Утмана-ул-Дошта серед руїн його ж палацу. Коли відправить Калула, його пожирачів, його жерців до пекла. Може, тоді вона повернеться і провчить Першого з-поміж магів так, як він заслуговує. Так, як збиралася його провчити Толомей. А втім, брехун Баяз чи ні, та він усе-таки дотримав даного їй слова. Дав їй засіб для помсти.
Тепер вона помститься.
Ферро скрадалася мовчазними руїнами міста, тиха і швидка, як нічний вітер. На південь, до доків. Вона знайде шлях. На південь, через море до Гуркулу, а тоді…