— Лоґенові може вдатися, — прошепотів він, стиснувши кулаки й відчувши, як палає довгий поріз на передпліччі. — Має вдатися.
Його вдарила по спині велика товста рука, і він мало не гепнувся у вогонь.
— Ради мертвих! Іще ніколи не бачив, щоб люди сиділи біля вогню з такими кислими пиками!
Шукач скривився. Навряд чи йому міг покращити настрій пришелепкуватий горянин, який усміхався в нічній пітьмі. За спиною в нього стояли діти з величезною зброєю на плечах.
Їх у Краммока залишилося тільки двоє, позаяк одного з його синів убили в горах, однак це його, здавалося, не дуже засмучувало. Спис він теж утратив — зламав об якогось східняка, як він сам полюбляв казати, — тож йому однаково не доводилося носити щось самотужки. Після бою обоє дітей говорили небагато, принаймні при Шукачеві. Балачкам про те, скільки людей може бути вбито, настав кінець. Коли людина бачить таке зблизька, її цікавість до військової справи може неабияк ослабнути. Шукач добре знав, як це буває.
Зате сам Краммок без жодних зусиль лишався бадьорим.
— Де завіявся Дев’ятипалий?
— Пішов геть сам. Він завжди любив робити так перед двобоєм.
— М-м-м… — Краммок погладив кісточки пальців, що висіли в нього на шиї. — Балакає з місяцем, зуб даю.
— Як на мене, радше всирається.
— Ну, якщо посрати перед боєм, то на це, гадаю, ніхто не поскаржиться. — Краммок усміхнувся на весь рот. — Кажу вам, місяць нікого не любить так сильно, як Криваву Дев’ятку! Нікого в усьому широкому Земному колі. У нього є певні шанси перемогти в чесному бою, а це — найкраще, на що можна сподіватися в бою з отим дияволом. От тільки є одна проблема.
— Лиш одна?
— Допоки та клята відьма жива, ніякого чесного бою не буде.
Шукач відчув, як його плечі згорбилися ще сильніше.
— Що ти хочеш сказати?
Краммок закрутив один із дерев’яних знаків у своєму намисті.
— Не уявляю, як вона може допустити, щоб Бетод програв і вона сама програла разом із ним. Так? Вона ж така розумна відьма. Вона може витворити які завгодно чари. Яке завгодно благословення чи прокляття. Є безліч способів, якими та сучка може вплинути на кінець, хоча сили там уже й так вельми нерівні.
— Що?
— Я хочу сказати ось що: хтось має її спинити.
Шукачеві здавалося, що гіршим його настрій уже бути не може. А тепер зрозумів, що помилявся.
— Хай щастить, — буркнув він.
— Ха-ха, мій хлопчику, ха-ха. Я теж був би дуже радий це зробити, та в них там стоять жахливі стіни, а я не мастак через них лазити. — Краммок ляснув товстою рукою по гладкому животу. — В мені вдвічі більше м’яса, ніж треба для цього. Ні, для цього завдання нам потрібен хтось дрібний, але зі здоровезними яйцями. Сумнівів у цьому нема, і місяць це знає. Той, хто вміє гарно скрадатися, має гострий зір і впевнено ступає. Нам потрібна людина спритна й метикувата. — Він поглянув на Шукача й усміхнувся. — От тільки де б нам таку знайти, га?
— Знаєш що? — Шукач затулив обличчя руками. — Я, блядь, поняття зеленого не маю.
***
Лоґен підніс побиту флягу до губ і набрав повен рот рідини. Відчув, як міцний трунок щипає йому язика, лоскоче горло, відчув ту давню потребу ковтнути. Нахилився вперед, стиснув губи й виплюнув усе дрібними краплями. В холодну ніч полинуло полум’я. Лоґен вдивився в пітьму й не побачив нічого, крім чорних обрисів стовбурів дерев і мінливих чорних тіней, які відкидало між ними його багаття.
Він потрусив флягу й почув, як у ній хлюпочуть залишки трунку. Знизав плечима, приклав флягу до рота й нахилив повністю, а тоді відчув: запалало все всередині аж до шлунка. Сьогодні духи можуть і поділитися з ним. Є незлі шанси, що після завтрашнього дня він уже до них не звертатиметься.
— Дев’ятипалий.
Голос, який звернувся до нього, шелестів, наче пале листя.
Із тіні вислизнув один дух і вийшов на світло від багаття. Той явно не впізнав Лоґена, і він зрозумів, що йому стало легше на душі. Звинувачення в голосі духа теж не було, як не було й страху чи недовіри. Духові було байдуже, що він таке й що накоїв.
Лоґен кинув порожню флягу поряд із собою.
— Ти сам?
— Так.
— Ну, той, хто несе з собою сміх, ніколи не буває сам.
Дух не сказав нічого.
— Мабуть, сміх — це для людей, а не для духів.
— Так.
— Ти мало говориш, еге ж?
— Я тебе не викликав.
— Це правда. — Лоґен вдивився у вогонь. — Завтра я мушу побитися з однією людиною. Людиною на ім’я Фенрір Страховидло.
— Він не людина.
— То ти про нього знаєш?
— Він старий.
— За твоїми мірками?
— За моїми мірками старих не буває, та він жив іще за Старого часу й навіть раніше. Тоді в нього був інший господар.
— Який господар?
— Ґлустрод.
Це ім’я було для Лоґена як удар ножем по вуху. Годі було знайти менш очікуваного чи менш приємного імені. Між дерев повіяв холодний вітер, і Лоґена накрило хвилею спогадів про височезні руїни Аулкуса. У нього по спині пробігли мурахи.
— Може, то якийсь інший Ґлустрод — не той, який ледь не знищив пів світу?
— Іншого немає. Саме він написав знаки на шкірі Страховидла. Знаки старої мови, мови дияволів, на лівому боці його тіла. Та плоть — від світу внизу. Там, де записано слово Ґлустрода, Страховидлу не можна завдати ушкоджень.
— Не можна завдати ушкоджень? Жоднісіньких? — Лоґен на мить замислився. — А чому б не обписати його з обох боків?
— Запитай Ґлустрода.
— Гадаю, це малоймовірно.
— Так. — Довга мовчанка. — Що робитимеш, Дев’ятипалий?
Лоґен позирнув убік, на дерева. Тієї миті думка про те, щоб дати драла не озираючись, здалася йому привабливою. Часом краще жити у страху перед цим, аніж померти, роблячи це, хай що там казав Лоґенові батько.
— Я вже колись тікав, — пробурмотів він, — і просто пробіг по колу. Усі мої шляхи ведуть до Бетода.
— Тоді нашу розмову закінчено. — Дух підвівся з-за багаття.
— Можливо, ми ще побачимося.
— Не думаю. Магія витікає зі світу, і такі, як я, засинають. Не думаю. Навіть якщо ти здолаєш Страховидло, а я не думаю, що ти його здолаєш.
— Обнадіюєш мене, так? — пирхнув Лоґен. — Удачі тобі.
Дух розчинився в пітьмі й щез. Він не став бажати Лоґенові удачі. Йому було байдуже.
Влада
Засідання вийшло похмурим і гнітючим навіть за мірками Закритої Ради. За вузькими вікнами зали було тьмяно і хмарно. Небо обіцяло грози, та не несло їх, а занурювало Білу залу в холодну напівтемряву. Час від часу старі шибки торохтіли від сильних поривів вітру; Джезаль тоді смикався і тремтів, попри оторочену хутром мантію.
Похмурі обличчя дванадцятьох стариганів не гріли йому кісток. Лорд-маршал Варуз зі зціпленими зубами був уособленням суворої рішучості. Лорд-камергер Хофф тримався за свій келих, як потопельник тримається за останній уламок свого човна. Верховний суддя Маровія хмурився так, ніби от-от мав оголосити смертний вирок усім присутнім включно із самим собою. Архілектор Сульт постійно кривив тонкі губи, шкірячись і переводячи холодні очі з Баяза на Джезаля, з нього на Маровію, а тоді назад.
Сам Перший з-поміж магів сердито дивився вздовж столу.
— Прошу роз’яснити ситуацію, лорд-маршале Варузе.
— Ситуація, якщо чесно, безпросвітна. Адуа зворохоблена. З міста втекла вже, мабуть, третина населення. Через гуркську блокаду на ринки потрапляє мало припасів. Діє комендантська година, але деякі громадяни досі хапаються за можливість грабувати, красти й бунтувати, поки влада заклопотана чимось іншим.
Маровія похитав головою. Його сива борода злегка гойднулася.
— І з наближенням гурків до міста можна очікувати, що ситуація стане тільки гіршою.
— А гурки наближаються, — додав Варуз, — зі швидкістю кілька миль на день. Ми робимо все що можемо, щоб їм завадити, та позаяк у нас такі обмежені ресурси… можливо, до кінця цього тижня вони вже будуть біля воріт.