Присутні вражено заохали, вилаялися собі під носа, нервово скосили очі.
— Так швидко? — На цих словах Джезалеві трохи урвався голос.
— На жаль, так, ваша величносте.
— Які сили в гурків? — запитав Маровія.
— Оцінки дуже різняться. Однак наразі… — Варуз стурбовано втягнув повітря крізь зуби, — видається, що в них щонайменше п’ятдесят тисяч бійців.
Усі знову різко вдихнули, навіть сам Джезаль.
— Так багато? — пробелькотів Халлек.
— І поблизу Кельна щодня висаджується кілька тисяч нових, — докинув адмірал Ройцер. Настрій це нікому не покращило. — Позаяк найкраща частина нашого флоту пливе забрати армію після пригоди на півночі, ми не маємо змоги їх зупинити.
Джезаль облизав губи. Стіни просторої зали, здавалося, невблаганно зсувалися.
— А що з нашими наявними військами?
Варуз і Ройцер швидко перезирнулися.
— Ми маємо два королівські полки, один піший і один кінний, загалом там близько шести тисяч людей. У Сірій варті, яка має захищати сам Аґріонт, чотири тисячі осіб. Лицарі-герольди й Лицарі Тіла — це еліта, близько п’яти сотень. На додачу ще є небойові солдати — кухарі, конюхи, ковалі й таке інше, — яких можна було б озброїти в екстреній ситуації…
— Гадаю, це вона і є, — зауважив Баяз.
— Це, можливо, ще кілька тисяч. Певна користь може бути від міської варти, та вартові — аж ніяк не професійні вояки.
— А що дворяни? — запитав Маровія. — Де їхня допомога?
— Одні — таких небагато — послали бійців, — похмуро відповів Варуз, — інші лише висловили співчуття. Від більшості… не надійшло навіть цього.
— Перестраховуються, — похитав головою Хофф. — Брок сповістив, що тим, хто пристане до нього, дістанеться гуркське золото, а тим, хто буде з нами, — гуркське милосердя.
— Так було завжди, — поскаржився Торлікорм. — Дворян цікавить лише власний добробут!
— Тоді ми маємо відкрити арсенали, — сказав Баяз, — і не тримати їхнього вмісту при собі. Треба озброїти кожного громадянина, який може тримати зброю. Треба озброїти гільдії робітників, гільдії ремісників і спілки ветеранів. Готовими до бою мають бути навіть жебраки в канавах.
На думку Джезаля, все це було чудово, та йому не дуже хотілося довірити своє життя легіону жебраків.
— Коли повернеться з армією лорд-маршал Вест?
— Якщо він одержав наказ учора, то висадиться й буде готовий прийти нам на допомогу щонайменше за місяць.
— Отже, ми повинні витримати кілька тижнів облоги, — пробурмотів Хофф і захитав головою. Нахилився до Джезалевого вуха й тихо заговорив, наче школярка, що ділиться секретами з іншою школяркою. — Ваша величносте, можливо, вам і вашій Закритій Раді було б варто покинути місто. Перевести уряд далі на північ — геть від наступу гурків, туди, де кампанією можна керувати в безпечніших умовах. Можливо, до Голсторма або…
— У жодному разі, — суворо промовив Баяз.
Джезаль не міг заперечувати, що ця ідея по-своєму приваблива. Острів Шабуліан на той час видавався ідеальним місцем для переведення уряду, проте Баяз мав рацію. Харод Великий і не замислився б про відступ, і Джезаль теж не може. А шкода.
— Ми битимемося з гурками тут, — сказав він.
— Це лише пропозиція, — пробелькотів Хофф, — лише вияв обачності.
Баяз перервав його:
— У якому стані оборонні споруди міста?
— По суті, у нас три концентричні лінії оборони. Сам Аґріонт, звісно, є нашим останнім бастіоном.
— Однак до цього не дійде, еге ж? — захихотів Хофф — далеко не з цілковитою впевненістю.
Варуз вирішив на це не реагувати.
— За ним — стіна Арно, що оточує найстаріші й найважливіші частини міста, зокрема Аґріонт, Мідлвей, головні доки й Чотири Кути. Стіна Казаміра — це наша зовнішня лінія оборони: слабша, нижча і значно довша за стіну Арно. Між ними стоять менші мури, схожі на шпиці колеса, що поділяють зовнішнє кільце міста на п’ять районів, кожен із яких можна ізолювати, якщо його таки захопить ворог. Є укріплені райони за стіною Казаміра, та їх слід негайно покинути.
Баяз поставив лікті на край столу, стиснувши м’ясисті кулаки.
— Зважаючи на чисельність і якість наших військ, для нас було б найкраще евакуювати зовнішні квартали міста й зосередити зусилля на значно коротшій і міцнішій стіні Арно. Можна продовжувати ар’єргардний бій у зовнішніх районах, де нам грає на руку краще знайомство з вулицями й будівлями…
— Ні, — сказав Джезаль.
Баяз уп’явся в нього похмурим поглядом.
— Ваша величносте?
Але Джезаль уперто не бажав лякатись. Уже доволі давно ставало ясно: якщо він дозволить магові керувати собою в усьому, то йому ніколи не вибратися з-під його п’яти. Він, може, й бачив, як Баяз силою думки висадив людину в повітря, та Баяз навряд чи втнув би таке з королем Союзу перед носом у його ж Закритої Ради. Тим паче тоді, коли їм у потилицю дихають гурки.
— Я не збираюся без бою віддавати більшу частину своєї столиці найдавнішому ворогові Союзу. Ми захищатимемо стіну Казаміра й битимемося за кожну п’ядь землі.
Варуз позирнув на Хоффа навпроти себе, і камергер ледь помітно здійняв брови.
— Гм… звісно, ваша величносте. За кожну п’ядь.
Запала ніякова тиша; невдоволення Першого з-поміж магів, що нависло над присутніми, здавалося важким, як грозові хмари, що нависли над містом.
— Чи може чимось допомогти моя Інквізиція? — хрипко запитав Джезаль, усіляко стараючись змінити тему.
Сульт холодно поглянув йому в очі.
— Звісно, ваша величносте. Гурки відомі своєю любов’ю до інтриг. Ми не сумніваємося, що у стінах Адуа вже є шпигуни. Можливо, навіть у самому Аґріонті. Усіх громадян кантійського походження зараз інтернують. Мої інквізитори день і ніч працюють у Будинку питань. Кілька шпигунів уже зізналися.
Маровія пирхнув.
— То ми маємо вважати, ніби гурки недостатньо люблять інтриги, щоб наймати білошкірих агентів?
— Ми воюємо! — процідив Сульт, кинувши вбивчий погляд на верховного суддю. — Під загрозою сам суверенітет нашої країни! Маровіє, ваші теревені про свободу зараз не на часі!
— Навпаки, зараз вони як ніколи на часі!
Двоє старих продовжили сперечатися, доводячи всіх мало не до нервового зриву. Баяз тим часом відкинувся на спинку стільця і склав руки, спостерігаючи за Джезалем зі спокійно-задумливим виразом обличчя, який лякав навіть більше, ніж насуплене лице. Джезаль відчув, що його тривога стала ще сильнішою. Як не крути, його правління ризикує от-от стати найкоротшим і найкатастрофічнішим в історії Союзу.
— Перепрошую, що довелося послати по вашу величність, — пропищав тоненьким дівчачим голоском Ґорст.
— Звісно, звісно.
Довкола них розходилося сердите відлуння начищених підборів Джезаля.
— Я мало що можу вдіяти.
— Звісно.
Джезаль відчинив подвійні двері, штовхнувши їх обома руками. Посеред золоченої кімнати за ними сиділа Терез, пряма, мов стріла, і гнівно, зневажливо дивилася на Джезаля. Із цим поглядом він уже був знайомий до сказу. Можна подумати, ніби він — комаха, що трапилася їй у салаті. Кілька дам-штирійок підвели погляд, а тоді повернулися до своїх занять. Кімната була завалена скринями та ящиками, в яких лежав охайно складений одяг. Усе вказувало на те, що королева Союзу планує виїхати зі столиці, навіть не повідомивши про це чоловіка.
Джезаль заскреготів зубами, хоча вони вже й так боліли. Зрадлива Закрита Рада, зрадлива Відкрита Рада і зрадливий народ завдавали йому болю. Отруйна зрадливість його дружини була майже нестерпною.
— Що це за чортівня?
— Ми з моїми дамами аж ніяк не можемо допомогти вам у війні з імператором. — Терез плавно відвернула від нього бездоганну голову. — Ми повертаємося до Таліна.
— Це неможливо! — процідив Джезаль. — На місто суне багатотисячна гуркська армія! Мої люди валом валять з Адуа, а ті, хто залишається, готові щомиті просто запанікувати! Якщо ви зараз поїдете, всі подумають зовсім не те, що треба! Я не можу цього допустити!
— Її величність не бере в цьому жодної участі! — відрізала графиня Шалер і пурхнула по начищеній підлозі до нього.