А тоді він побачив. Одна з пряжок на всіяній шипами й заклепками броні, розташована просто під коліном велетня, опинилася за кілька дюймів від пальців Вестової вільної руки. Тієї миті йому думалося лише про одне: Бетод, який залишив по собі стільки мерців по всій Енґлії, може втекти. Він заскреготів зубами й ухопився за кінець шкіряного ремінця, товстого, наче чоловічий пасок. Потягнув за нього, коли Страховидло відштовхнувся й підняв свою здоровезну тушу. Пряжка дзенькнула й розстебнулася, броня на могутній литці розкрилася, тимчасом як нога Страховидла знову тупнула, а його рука кинулася вперед і мало не збила Дев’ятипалого з ніг.
Вест через силу підвівся із землі, вже неабияк шкодуючи про свою імпульсивність. Швидко оглянув коло, шукаючи хоч якогось натяку на те, що його хтось бачив, але всі очі прикипіли до бійців. Тепер це здавалося малесеньким зухвалим саботажем, який анітрохи не може змінити ситуацію. Звісно, поза тим, що Веста за таке вб’ють. Він знав це з дитинства. Тому, кого зловили за махлюванням на дуелі північан, вирізають кривавий хрест і витягають кишки.
— Ох!
Лоґен шарпнувся геть від броньованого кулака й хитнувся праворуч, коли повз його обличчя промайнув блакитний кулак, а тоді, коли до нього знову полетіла залізна рука, пірнув ліворуч, послизнувся й мало не впав. Усі ці удари були досить сильні, щоб ураз відтяти йому голову. Він побачив, як мальована рука відступає, й заскреготів зубами, ухиляючись від чергового потужного удару Страховидла й уже здіймаючи меча над головою.
Клинок акуратно розрізав блакитну руку просто під ліктем, і вона полетіла на протилежний бік кола, а за нею полився потужний струмінь крові. Лоґен набрав повітря в охоплені вогнем легені і високо здійняв меч Творця, готуючись до останнього зусилля. Страховидло підвів погляд до тьмяно-сірого клинка. Сіпнув головою вбік, і клинок глибоко врізався в його мальований череп, здійнявши вир краплинок темної крові й розітнувши йому голову аж до брів.
Броньований лікоть велетня із хрускотом врізався Лоґенові в ребра, мало не відірвав його від землі й перекинув його на той бік кола, поки він хвицався. Лоґен відскочив від якогось щита й розтягнувся долілиць, лежачи на місці й плюючись грязюкою, тимчасом як довкола крутився розмитий світ.
Лоґен скривився, підводячись, покліпав, щоб прибрати сльози з очей, і завмер. Страховидло вийшов уперед, досі з мечем у глибині черепа, і підняв свою відтяту руку. Притиснув її до безкровної кукси, крутнув праворуч, тоді знову ліворуч і відпустив. Велике передпліччя знову стало цілим; літери тягнулися від плеча до зап’ястка безперервно.
Чоловіки, що оточували коло, затихли. Велетень трохи поворушив блакитними пальцями, а тоді потягнувся вгору та обхопив однією долонею руків’я меча Творця. Крутнув його в один бік, а тоді у другий. Зі зсувом кістки у нього затріщав череп. Він звільнив клинок і помотав головою так, ніби хотів позбутися певного запаморочення. Тоді Страховидло пожбурив меч на той бік кола, і він із брязкотом упав перед Лоґеном — уже вдруге за день.
Лоґен витріщився на меч. Його груди ледве здіймалися. Вони ставали важчими з кожним вдихом і видихом. Рани, які він дістав у горах, боліли, а сліди від ударів, отриманих у колі, пульсували. Повітря ще було холодне, проте сорочка на ньому стала липка від поту.
Страховидло геть не показував, що втомився, навіть попри те, що до його тіла було пристебнуто пів тонни заліза. На його скривленому обличчі не було і краплинки поту. На татуйованій шкірі голови не було навіть подряпини.
Лоґен відчув, як на нього знову насідає страх. Тепер він знав, як почувається миша, коли її тримає між лапами кіт. Треба було тікати. Тікати не озираючись, але натомість він обрав оце. Що не кажи, а цей гад, Лоґен Дев’ятипалий, ніколи нічого не вчиться. Вуста велетня поступово вигнулись у рухливій усмішці.
— Ще, — сказав він.
Шукачеві, коли він підійшов до воріт внутрішньої стіни Карлеона, захотілося посцяти. У такі миті йому завжди хотілося посцяти.
На ньому був одяг одного з мертвих трелів, досить великий, щоб йому довелося надміру затягнути пасок. Криваву дірку від ножа в сорочці прикривав плащ. На Мовчуні було спорядження другого: на одному плечі — лук, а з вільної руки звисала велика булава. Між ними зігнувся Доу зі зв’язаними за спиною зап’ястками, дурнувато човгаючи по бруківці й повісивши закривавлену голову так, ніби вони добряче його віддухопелили.
Правду кажучи, Шукачеві це маскування здавалося жалюгідним. Відколи вони злізли зі стін, він нарахував п’ятдесят речей, які могли їх виказати. От тільки ні на що розумніше часу не було. Добре розмовляй, усміхайся — і ніхто не помітить зачіпок. Принаймні Шукач на це сподівався.
Обабіч широкого аркового входу стояла варта — двоє карлів у довгих кольчугах і шоломах. Обидва тримали в руках списи.
— Що це таке? — запитав один, насупившись, коли вони підійшли поближче.
— Знайшов цього гада, коли він норовив сюди пробратися. — Шукач просто для краси ударив Доу в скроню. — Ми тягнемо його донизу, хай посидить за ґратами, доки отам не скінчать.
Шукач спробував пройти далі.
Один із вартових різко зупинив його, приклавши руку йому до грудей, і Шукач ковтнув. Карл кивнув на ворота міста.
— Як воно там?
— Гадаю, незле, — знизав плечима Шукач. — Принаймні щось відбувається. Бетод переможе, еге? Завжди перемагає, чи не так?
— Не знаю, — похитав головою карл. — Отой Страховидло пиздець як мене лякає. І він, і та клята відьма. Не можу сказати, що дуже плакатиму, якщо Кривава Дев’ятка їх уб’є.
Другий реготнув, насунув шолом на потилицю й узяв ганчірку, щоб витерти піт під ним.
— Ти…
Доу скочив уперед (у нього на зап’ястках теліпались обривки мотузки) і встромив ножа карлові в лоба аж по руків’я. Той гепнувся, наче стілець, із-під якого вибили ніжки. Майже тієї ж миті позичена булава Мовчуна вдарила по шолому другого й залишила там велику вм’ятину, мало не притиснувши край шолома до кінчика носа. Потерпілий пустив трохи слини й позадкував, наче п’яний. А тоді з його вух полилася, булькаючи, кров, і він упав на спину.
Шукач розвернувся, намагаючись розтягнути крадений плащ так, щоб ніхто не побачив, як Доу й Мовчун волочать геть два трупи, але в місті, здавалося, нікого не було. Поза сумнівом, усі дивилися бій. Він на мить замислився, що відбувається там, у колі. Цієї миті вистачило, щоб у нього в животі засіло неприємне відчуття.
— Уперед.
Він повернувся й побачив, як Доу всміхається на все закривавлене обличчя. Він щойно запхав обидва тіла за ворота, і одне з них скосило очі на дірку від ножа у себе в голові.
— Цього досить? — запитав Шукач.
— Що, хочеш сказати кілька слів на честь мертвих?
— Ти знаєш, про що я. Якщо хтось…
— Зараз не час мудрячити. — Доу схопив його за передпліччя й перетягнув за ворота. — Треба вбити відьму.
Підошва металевого чобота Страховидла із глухим ударом врізалася Лоґенові у груди, вибивши з нього дух і гепнувши ним об землю. Із його зсудомленої руки вивалився меч, а горло запалало від блювотиння. Лоґен незчувся, як на нього впала велика тінь. У нього на зап’ястку клацнув металевий наручник, тісний, мов лещата. Йому вибило ґрунт із-під ніг, і він лежав долілиць, одну руку йому завели за спину і скрутили, а в роті було повно землі, з якою треба було щось робити. Щось притиснулося йому до щоки. Спершу холодне, а потім — болюче. Велика нога Страховидла. Лоґенів зап’ясток сильно скрутили й потягнули вгору. Голова сильніше втиснулася у вогку землю, в носі почало поколювати від підстриженої трави.
Біль, що роздирав йому плече, був жахливий. Невдовзі стало набагато гірше. Лоґен був геть безпорадний, розтягнутий, наче кролик, якого збираються оббілувати. Юрба затихла, затамувавши подих. Було чути лише чвакання побитої плоті довкола рота Лоґена й писк повітря в одній розквашеній ніздрі. Він би закричав, але його обличчя було здушене так, що він міг хіба що хрипко втягнути в себе трохи повітря. Що не кажи, а Лоґенові Дев’ятипалому кінець. Він возз’єднається з землею, і ніхто не зможе сказати, що незаслужено. Бути пошматованим у колі — годящий кінець для Кривавої Дев’ятки.