Але ми недооцінили ворога. Ось тоді-то я і згадав про ту другу підводу, що ще раніше начебто десь зникла, а насправді пішла нам напереріз. Вони, звичайно, здогадалися, куди ми будемо прориватися, й перегородили нам дорогу до Кіптихи. Чекали перед самими Борсуками… Мого товариша скосило першою ж чергою, коней також, і я ледь встиг вистрибнути з воза перед тим, як він перевернувся.
Вже лежачи у придорожньому рові, я розумів, що б’ють із двох сторін, майже перехресним вогнем, мої шанси вціліти були нульовими. Не підводячи голови, я пустив довгу чергу поверх дороги й, задкуючи, почав відповзати. Одна з гільз, відбившись від бруствера, упала за комір й пекла шию. Лежачи у незручній позі, я мусив, стенаючи плечима, діставати її з-під сорочки пальцями.
Пам’ятав, що маю тільки два ріжки набоїв, ще ріжок у товариша, тіло якого лежало оддалік в озимині, але до нього ще треба було доповзти… Була слабка надія, що стрілянину почують свої. Хоча, не знаючи сил противника, навряд чи відважаться ризикувати. І саме тоді, коли я вже подумки почав прощатися з цим світом, від села одна за одною долинули довгі кулеметні черги. Це не було схоже ні на савітські «дігтярі», ні на «максими». До моїх вух донеслися крики й стогони, і я зрозумів, що то крики перевертнів.
Виглянувши з рова, я помітив, як вони відбігають у ярок, тягнучи попід пахви два тіла. Я почав поливати їм услід короткими прицільними чергами й чітко бачив, як один зашпортнувся й упав, а двоє інших кинули тіло, що тягнули, й, майже рачкуючи, зникли з поля зору.
Того дня я вже не розлучався з Яворенком, а це саме він підтримав мене вогнем. Допоміг випадок, бо Тимко якраз був у селі, а «розвідка» з юних пастушків запримітила на околиці села озброєних, що залягли по обидва боки дороги, й доповіла йому. Він іще з кількома хлопцями спочатку вирішив подивитися, що ж то за гості і кого вони так старанно виглядають. Перевертнів видала кацапська лайка й новенькі ППШ, яких у нас було не так уже й багато.
Яворенко, коли я підвівся з рову й замахав над головою своїм «пепеесом», мене відразу впізнав.
– Лісовий, вилазь! – назвав він моє псевдо. – Чого тут народ полохаєш?..
Спершу я кинувся до тіла свого товариша – це був ще зовсім молодий хлопець з Оришковець, а слідом підійшов Тимко й сказав, що про тіло потурбуються його люди і зброю також вони зберуть.
Не ховаючись, ми пройшли вуличкою через село до колишнього панського маєтку. Яворенко почувався досить вільно у рідному селі, хоча взагалі-то вдень ми старалися у селах не показуватися. Але то було його село і на той час він уже не визнавав над собою нічиєї зверхності.
5. Останні герої. Впали роси на покоси
Зі слів матері, Тимка також продали свої, хоч ніхто точно не знав, коли і куди він зник. Одні казали, що він уже давно в криниці, бо ж усі вже так звикли до зрад… І все ж, час від часу знаходився очевидець, який нібито бачив живого Яворенка. Кажуть, востаннє його бачили на хуторах коло Вишнівця десь у сорок дев’ятому…
А тоді, після перестрілки з перевертнями, Тимко пропонував мені приєднатися до його загону чи хоча б перебути якийсь час у селі, де він мав надійні криївки. В одній з них, неподалік старого Мошкового млина, ми й пересиділи до вечора, поки тривала облава, що почалася невдовзі після бою. Як мені стало відомо пізніше, до її початку Яворенкові хлопці все ж встигли заховати тіло нашого стрільця.
Криївка була добротна, порівняно з тими, які я бачив і які були, як лисячі нори, куди з великим зусиллям треба було влазити і де навіть не було можливості сидіти: могили для живих. А у тій, за Мошковим млином, ми не тільки сиділи, а й бачили один одного, бо була й лямпа. Ніби між іншим я поцікавився тоді у Тимка, що він думає робити далі, бо це питання мене й самого пекло… Але він уник прямої відповіді.
– Ти за мене не переживай, – кинув він. – А в Кіптиху можеш не йти. Там хлопців уже нема, – додав, начеб вагаючись, говорити мені це чи ні.
Але я й сам про це думав, зачувши стрілянину. Звідси до Кіптихи, якщо напряму через поля, то не більше трьох кілометрів, хлопці мали б відійти. Не чекати ж гарнізону, що не забарився. Проте була надія, що залишили зв’язкового чи бодай ґрипса[2] у дуплі кривої липи.
– Чеши відразу на Чорний Ліс, на Ставки. Всі там, – начеб читаючи мої думки, продовжив Тимко. – Зранку була ваша зв’язкова з ґрипсом, Морозенко просив на випадок чого й вас прикрити, що я й зробив, так і передай, – блиснув він очима у тьмяному світлі лямпи.