Я, звичайно, не повірив, бо ніхто б йому не повірив, що там у них можуть бути такі великі ліси. Але своїм запитанням я, видно, розворушив у пам’яті Віллі ностальгічні картинки днів минулих, і він знову почав розповідати мені про своє містечко, свою роботу до війни та про свій баварський ліс не тільки словами, а й жестами, мімікою. Його худе витягнуте обличчя, і те єдине світло-голубе око, і навіть руді брови, одну з яких розтинав глибокий шрам – слід від поранення, у ці хвилини випромінювало якусь майже хлоп’ячу радість.
– Гросе фіхтенбойме! Гросе танненбойме!..[4] – розводив руками Віллі, ділячись спогадами про ліси свого дитинства. – Велика, велика дерево!
І мені було приємно спостерігати, як у такі хвилини оживав цей чолов’яга, а до його жестів я вже звик. Як і до того, що він казав слова, начеб випльовуючи їх, а слово «велика» вимовляв чомусь винятково у жіночому роді. В його устах це звучало як «болшая», і тільки щоразу мені кортіло додати слово «дупа».
Наша розмова про німецькі ліси, моє коротке запитання і його довга відповідь, відбулася ще в один із перших днів мого повернення додому. Я цілий день водив Віллі лісом, своїми володіннями, показуючи деякі наші колишні стоянки й собі фіксуючи у пам’яті нові зарості кущів, що піднялися на місці галявини, чи свіжу просіку, а також нові стежки, витоптані худобою і людьми.
– А тут у нас був бій з вашими, у сорок третьому, – щоб він не забував, з ким має справу, показав я колишньому піхотинцеві на той видолинок, коли ми підійшли до пищатинецької дороги. – Ми розбили вашу автоколону із засідки. Пуф-пуф!.. – Наставивши пальця до дороги, я продемонстрував напрямок вогню. – А чого нашими дорогами без дозволу їздили? У нас такого не люблять…
Обличчя німця, коли до нього дійшло те, що я казав, помітно скисло.
– Ваших тут вісімнадцять чоловік, паф-паф! Не рахуючи поранених. У нас, до речі, був тільки один кулемет, та й той під час бою заклинило. Тебе цікавлять наші втрати – тільки один убитий…
Коли я повторив це ще раз, він у відповідь лише кинув на мене насмішкувато-зверхній погляд, як дорослий на хлопчака. Може, так і я дивився на нього, коли він розповідав про той ліс, що тягнеться аж до Остерайху Звичайно, він мені не повірив…
А ще раніше я сказав колишньому піхотинцеві, що маю у надійному сховку кулемет «гочкіс».
– Кочкіс?.. Францьозіш?.. – недовірливо перепитав Віллі. – У францьозен поганий зброя, – кинув він звично, начеб спльовуючи, але я вже якось змирився з тією його манерою викидати із себе слова. А потім запитав, чи не маю я там у сховку ще й «шмайсера».
– «Шмайсер» був у мого брата, – сказав я, – але у нас до них було мало набоїв. – Ти з таким ходив?
– Ні, моя була флінте[5]. Флінте маузер, ахт унд драйсішь, – розчарував мене колишній піхотинець.
– Тридцять восьмого калібру? – перепитав я. – Ах ун драй… драйсік – то тридцять восьмий?
– Й-а! Три і сім.
– Досі пам’ятаєш?
– Важко забути, – начеб погоджуючись зі мною, зітхнув Віллі.
І все-таки, де подівся мій товариш тепер? Поки я чистив зброю, це питання не залишало мене. У нашому лісі він, можливо, і не заблудиться, але ж випадково може натрапити на когось з місцевих, а це нам зовсім ні до чого.
Моя схованка у старій клуні, звичайно, також не була надто надійною. Але ж який тут вибір? Я приніс з покосу ще пару оберемків свіжого сіна. Витягав зі споду, бо верхнє було ще мокрим від роси. Я прикрив сіном і «гочкіса», і гранати: дві рускіх «репанки» й одну німецьку «булаву» з довгою ручкою, які також були на місці у солідолі, а потім намостив і собі ліжко. Щоб не так кортіло їсти, то вирішив заснути, якщо зможу.
Порівняно з тим, як часто доводилося ночувати на війні, то тут, на сіні, було просто королівське ложе. Найгірше, коли доводилося ночувати у лісі взимку. Тоді ми нарубували купи ялинового гілля, влягалися на них, зверху кожух, а над кожухом я ще клав плащ-намет. Не раз прокидався під снігом, що випадав за ніч і прикривав боївку своєю периною. Тим снігом ми й умивалися, і сухарі ним заїдали, замість води…
Засинаючи у клуні на сіні, я знову згадував війну і згадував Улю, і те, скільки кілометрів я ото протьопав за ніч туди й назад, щоб побачитися з нею ще раз, і подумки вкотре погоджувався з братом, бо він колись не раз говорив, що головне на війні – ноги. Хоч я раніше вважав головнішими все-таки руки. Але бажано, звичайно, щоб і руки, й ноги, й особливо голова були на місці.
Ще й тоді наша партизанка навіть часто дуже нагадувала полювання: або біжиш, або стріляєш. Правда, дуже ризиковане полювання, бо ж стріляєш не тільки ти, а й у тебе, і всі лови можуть закінчитися у першу ж хвилину, і закінчитися назавжди. Але страх сидить до того моменту, коли ще не почалося, а коли вже почалося і ти починаєш відчувати плечем віддачу, й голосно без угаву тріскоче затвор біля вуха, то кров сама закипає.