Коли наздоганяєш, завжди маєш більше шансів нарватися на кулю. Смерть героя з кулею у животі? Про це я також подумав, обходячи свіжі кротовини у видолинку, на яких гарнізонник залишив чіткі відбитки своїх чобіт.
Звір поранений і десь причаївся, все може вирішити один необережний крок. Тут шанси в обох рівні. У цю хвилину я й сам був схожий на звіра, що йде по сліду.
Як я й думав і як показували відбитки, рускій на горб не поліз. Він подався вздовж струмка, де кущі густіші. І я обережно пішов слідом. Уважно дивився під ноги, обминав сухі гілки, аби вони не виказали мене хрускотом. І навіть біль у стегні був мені тепер начеб на руку, бо стримував від надто різких рухів.
Рускій не міг відійти далеко, і кожної миті можна було чекати автоматної черги з кущів. Але я старався про це не думати і крок за кроком просувався вздовж струмка.
Невдовзі мій шлях перегородив оброслий папороттю стовбур поваленої черешні. Старі черешні ще деінде зустрічаються у цій ділянці лісу. Повалений стовбур – зручне місце для засідки. Деякий час я напружено вдивлявся у зарості ліщини вище за руслом, по той бік зваленого дерева, а коли наблизився, метнувшись від дерева до дерева, то наткнувся на витоптану траву й шматки закривавленої тканини. Кров була й на корі, і на листі медунок біля стовбура. Тут він начеб пробував себе перев’язати.
Але далі, за поваленою черешнею, сліди губилися, і я не відразу засік відбиток його підошви уже вище по схилу. Цей…гуєв також дещо знав про орієнтацію на місцевості, але від мене так легко не втечеш. Я так собі прикинув, що він міг відірватися максимум метрів на п’ятсот. І тоді я вирішив піднятися на горб і далі рухатися гребенем. Йому один шлях – до пищатинецького шляху, кілометрів зо три лісом, і я хотів наздогнати його ще до шляху…
Втім, усе сталося зовсім не так, як я думав.
Рускій таки влаштував засідку, але не там, де я чекав. Коли я переліз через повалений стовбур і, вийшовши з кущів, подерся під гору, ось тут він і влупив по мені. Якби я і далі йшов повз струмок, то взагалі б не мав шансів.
Мене врятував старий клен, прийнявши частину куль, решта лягли лівіше. Я впав у траву і не встиг точно побачити, звідки він стріляв. Десь від струмка, але так ніби з тих кущів, що трохи далі, міркував я, підтягуючи «гочкіса». Я виставив його наперед, поклав дуло на корінь, що випинався із землі при одземку клена. З такої відстані вже можна стріляти і можна влучити, повторив я подумки.
– …гуєв! Здавайся! – гукнув я, не піднімаючи голови, з єдиною метою, щоб той хлопець озвався чи бодай ще хоч раз стрельнув.
Але він мені не відповів. Побігти, вочевидь, він також уже не міг… Я трохи вичекав і, намацавши у траві якийсь обламок, щосили пожбурив його якомога далі вбік. Проте й ця хитрість не спрацювала.
Тоді я чомусь вирішив, що гарнізонник причаївся під кущем чортового базнику Там начебто ворухнулася кропива, і, піднявшись на ліктях, я напружено вдивлявся у тому напрямку.
Захиталася гілка, і я сіпнувся до «гочкіса», але вчасно помітив сойку, що пурхнула через кущ. І тоді, приминаючи кулеметом траву перед собою, я почав повільно підповзати вздовж струмка ближче до того куща. Завмираючи, прислухався до кожного шурхоту. Проте найбільше допікали невеликі зелені жабки, які, здавалося, проклали собі стежку через мою спину. І я мусив хитати плечима, струшуючи їх.
Напевне, деякий час це ще тривало б, і невідомо, чим закінчилося б. Але звідкись із глибини лісу враз долинули віддалені одиночні постріли. Три чи чотири, з рівними інтервалами, так ніби стріляли по мішені. Звичайно, я відразу згадав про Віллі. Цієї ж миті з протилежного боку струмка, метрів за двадцять від мене, проте зовсім не з-за того куща, що я думав, знову влупив «пепеша». Не інакше, зачувши постріли, рускій подумав, що то свої.
Він сік траву у тому місці, де я ще недавно лежав, і було зрозуміло, що він втратив мене з поля зору. Різко смикнувши ногою, я знову відчув біль у стегні, і все ж, стараючись не випустити з прицілу гарнізонника, натиснув на гашетку.
Черга вийшла голосною, але надто короткою. Пролунало характерне: «Клац!» – і було ясно, що у «гочкіса» закінчилися набої.
– У! Сволоч![14] – долетів до мене схожий на стогін окрик…гуєва.
Він також уже не стріляв.
– Шо, бля, патрони кончілісь?[15] – знову обізвався він із своїх кущів, і в голосі руского було порівну і зловтіхи, і відчаю. – Нічєво, тока матрі нє абасцись! А тєпєря – с поднятимі рукамі! І пісталєт вибрасі![16]
16
Нічого, лише диви не обісцися! А теперки – з піднятими руками! І пістолет викинь!