– Навряд чи у мене ще буде така можливість, поки Америка оголосить війну савітам…
– Шайсе![20] Кляті роки… Війна уже давно конєц. І доки я буду слухать такого дурня, як ти?
– Ця війна ще не скоро закінчиться, – кинув я. – А для мене вона не закінчиться… – Хотілося сказати «ніколи», але, спершу передумавши, все ж не підібрав нічого ліпшого, то після паузи так і сказав: – Не закінчиться ніколи!..
– Я буду мити уніформу, – кивнув на скручені у клубок закривавлені гімнастерки колишній піхотинець, коли ми сіли на греблі їсти рибу. – Треба іти прощатися з мати… – начеб нагадував він мені.
– Й-а, гер майор[21], – щедро, відразу аж настільки, підвищив я у чині колишнього піхотинця і вже удруге за день побачив на його обличчі щось схоже на усмішку.
– Шаумамаль, – повторював він, і ще додавав: «Ґелль?[22]» Утім, я вже досить довго слухав ці його приповідки, аби зрозуміти, що насправді вони нічого не означають.
– Тепер ми на колесах і можемо ще трохи попартизанити й тут. Віллі, невже ти ніколи не мріяв опинитися в українських партизанах?.. – Я знав, що ці питання його лише дратують, але не міг нічого з собою вдіяти й продовжував. – Дивися, вже десять років після війни, а ми ще й досі тут. Народ України тебе не забуде, Віллі…
Напевне, він думав, що я навмисне над ним підсміююсь, бо спершу його реакція була досить спокійною.
– Віллі, а якщо ми затримаємося ще на день? Це прохання, – сказав я.
Коли він зрозумів, що я вже не жартую, то навіть на юшку в ложці перестав дмухати. Він випрямив шию, і я помітив у нього на підборідді завислі на жовтій щетині кісточки з риби.
Я говорив начеб між іншим, сьорбаючи юшку, та коли я закінчив, Віллі перестав їсти. Він підвівся, відійшов від казана й сів спиною до мене. Виглядало на те, що він образився, але показував це якось зовсім по-дитячому.
І все було б нічого, і я, напевне, ще й далі міг би говорити про те, як добре ми могли б воювати, якби перед тим ми й справді не порішили в цьому лісі гарнізонників і з двома тілами яких нам ще належало щось зробити.
– Ти… ти слабий з голова, – сказав Віллі, від хвилювання плутаючись у російських словах. – Якщо завтра у ліс прийде зольдат… український партизан має зовсім мало патронів, – продовжив він після довгої паузи, висмикнув із купи одну із гімнастерок, зійшов з греблі й намочив її у воді.
– Може, вже десь і прочісують, але не тут… – кинув я у відповідь. – Ті сучі сини просто звернули з дороги не в тому місці, і тепер їх довго будуть шукати… А може, їх і не знайдуть!
Колишній піхотинець вернувся до «віліса» й знову зійшов до води з шматком бурого господарчого мила.
– Ми їдемо, як буде ніч, – сказав він досить стримано.
– І все ж я прошу тебе подумати.
– Наше піф-паф!.. Мали чути якийсь люди, – буркнув Віллі, і тоді ми обидва надовго замовкли.
Ми випрали для себе по одному «хебе». Я взяв капітанське, а Віллі – із лейтенанта енкаведе, одного з тих двох, що лягли у коноплях. І поки він поніс розвішувати по кущах прання, я перебрав знайдені у гарнізонників набої. Але підходящих для мого «гочкіса» не виявилося. Потім ми ще трохи пововтузилися біля машини, а тоді Віллі завів її і, поволі рушаючи, вирулив із дамби. Він заїхав у ялинник на пищатинецький бік видолинка, майже туди, куди й хотів. Нарубавши ялинових гілляк, ми прикидали ними «віліса» зверху.
Потім ми ще поговорили трохи, так майже ні про що. Я знаходив усе нові аргументи, аби переконати Віллі цієї ночі скочити машиною до Крем’янця, і навіть сам починав у це вірити. Я сказав, що якщо навіть хтось і чув постріли, то найперше люди подумають, що то гарнізонники понапивалися й стріляють, куди бачать, якийсь свій черговий «дєнь побєди» святкують… Ось і мати розказувала, що вже не раз таке бувало, навіть коло церкви влаштовували канонаду.
Тепер Ставки наші люди деякий час обходитимуть десятою дорогою.
Бо ж савіти всіх закликають вірити своїй пропаганді, що на Волині УПА вже нема. І я ще деякий час продовжував цю тему, навіть коли ми вже рушили переховувати ще ті два трупи, що залишилися в лісі. Я подумав, що то не забере багато часу, і навіть сказав колишньому піхотинцеві залишити савітську уніформу так, як є, на кущах.
А коли ми піднялися вдовж струмка до того місця, де я прикопав тіло…гуєва, то вирішили його там у старій лисячій норі і залишити. Я зранку сам пересунув його туди, роздовбав ту нору й запхав його вперед головою.
І коли ми почали розгрібати ґрунт та дійшли до посинілої п’яти гарнізонника, то, зрозумівши марність зусиль, загорнули його назад. Зверху, з-поміж коріння, ще обвалили трохи сухої землі. Якщо його будуть дуже шукати, то, звичайно, знайдуть, а якщо не дуже – не знайдуть ніколи.