Я неголосно постукав у шибку. Мати майже відразу, не питаючи хто, відчинила. Начеб і не спала. Мене вона завжди впізнавала по стукові…
– Бачите, мамо, так і не дочекався я молодих карчох[24], – сказав я, виносячи у темряві з комори дві заздалегідь наготовані торби з пришитими ременями з кінської збруї, щоб було як нести за плечима.
– То, може, я піду попробую надерти? Може, вже яких назбираю?.. – Мама й так була худенька, невисока, а за останні тижні висохла, здається, ще більше.
– Та ні, мамо, куди ви серед ночі? То я так…
– Що ж, хай Бог тебе береже, сину… Якби знала, хліба б свіжого на дорогу напекла.
– Дякую вам за сухарі, а хліб все одно довго свіжим не буде, – заспокоював я маму.
Вийшовши у садок, я тричі крикнув совою. Небо на сході помітно зблідло, надворі починало сіріти… Віллі відповів мені, як умів. Ще раніше я показував йому, як це робиться. Майже кожен наш стрілець для умовного сигналу умів імітувати якогось птаха чи звіра. Я собі вибрав сову. І колишній піхотинець також непогано імітував нічного птаха, правда, гортанне «У ху-гу!» в його сови виходило якесь начеб нетутешнє, але що вже тут вдієш?
Наші «сови» розбудили сусідського собаку, і Віллі довелося ще трохи зачекати в кінці саду, поки той заспокоївся. А коли ми вернулися в хату і мати, прикриваючи хусткою рота, знову почала тихо приповідати, що нема її синам місця на рідній землі, за мною із сінок якраз зайшов німець, і його єдине око й собі почало часто кліпати, поки звідти не викотилася велика сльоза. Я не чекав від нього такої сентиментальності, та й не час було розкисати… Завдавши колишньому піхотинцеві легшу торбину, я й собі намірився виходити з хати.
– А я собі думала, що ти мені їх ще й викопати поможеш, – зітхала мати, і я навіть не відразу здогадався, що вона має на увазі картоплю.
– Як тоді Максим Струмінський з Матвієвець, ти ж чула. Пішов батькам помогти карчохи копати… То його на городі стрибки окружили, але підлізти боялись… Та він їм так і не дався, підірвав себе…
– Ой, сину, Господь з тобою!..
– А вчора тут, у селі, нічого не чули?
– Та я нікуди і не ходила… А що?
– Ми вчора на Ставках офіцерів з гарнізону постріляли, – вирішив я попередити матір.
– Ой, Господи! – зойкнула мати. – Тепер вони, Олесику сказяться!..
– Якби не ми їх, то вони б нас, мамо. Поховайте, що маєте. Бо як прийде гарнізон з облавою, то всіх будуть трусити. І ту газету спаліть.
– Яку газету?
– «Ілюстрований журнал для молодіжи», що я читав у причепі, – нагадав я матері. – Я там його у причепі лишив, де ми з німцем сиділи, і приберіть там…
– То що – той німець постріляв савітів? – я зрозумів, що мамі хотілося думати саме так.
Цієї миті із садка знову долинуло щось схоже на крик сови. Неважко було здогадатися, що це колишній піхотинець і що він підганяв мене. Але цього разу відгукнувся не тільки сусідський собака, а й чомусь усі навколишні півні, хоч і дещо врізнобій, але враз нагадали про себе голосним: «Ку-ку-рі-ку!»…
У той час мати підвела мене до ікони, ми разом, як вона мене завжди вчила, проказали: «Отче наш» і «Богородице Діво…».
– Бережи себе, дитино, і нехай Бог тебе береже!.. – ще встигла видихнути мати, тричі перехрестивши мене. – Ой, Олексо, Олесику! Пам’ятаєш, як називала тебе маленьким? – І знову тихо заплакала.
– Так, мамо.
– Ой, Олесику, моя ти дитино! Один ти лишився у мене! – Мати начеб хотіла ще щось додати, але так і не сказала більше нічого, тільки плакала.
Я поцілував її у теплу щоку, солону від сліз, пригорнув її і, нахилившись, либонь востаннє, торкнувся чолом материнського плеча.
10. В обіймах лісу. Кругова оборона
До самого лісу я відчував на губах той солоний присмак материної сльози і ще – її тепло. Серце стискалося від думки, що навряд чи тепер скоро побачу неньку, а може, вже й не побачу ніколи. Поки дійшли до лісу, хмари на сході почали рожевіти. Але густий клин туману з долини, від Братерщини, прикривав наші силуети від чужих очей.
А коли вийшли на шлях і знову перебігали насипом, то назустріч з туману спершу почули похропування коней, а потім викотилася підвода. Здавалося, що у дядька на возі повилазять з орбіт очі, коли ми з Віллі стали поперек дороги. Зупиняючи коней, він натягнув віжки з такою силою, що руки підняв врівень з головою, і якби ще трохи, то коні, задкуючи, перекинули б з насипу і воза, і його разом з возом.
Дядько був не з нашого села, і я поцікавився, звідки і куди він їде. А коли почув, що з Підгайців – на станцію, де має взяти ваги для колгоспної комори, а по дорозі братовій у Борсуках пару бальків для причепи скинути, то зрозумів, що він не бреше. На підводі й справді лежало кілька рівних соснових стояків, ще свіжих. Я хотів було нагадати дядькові нашу колишню заборону на вирубування лісу без крайньої на те потреби, але натомість запитав, чи не бачив він по дорозі солдатів.