Мій співрозмовник перевів погляд з мене на одноокого сутулого офіцера по той бік воза, без кашкета, зате із торбою за плечима й «пепеша» на грудях, і відповів, що не бачив. Дядько, вочевидь, був не дурний і розумів, що версія з «не» у будь-якому випадку буде для нього кращою, ніж з «так».
Тим часом Віллі неквапливо дістав з кишені пачку трофейного «Біломорканалу», витрусив собі цигарку і, припаливши, запропонував дядькові. Той покірно взяв цигарку і деякий час приречено теребив її тремтячими пальцями з грубою, потрісканою на пучках шкірою, а потім заклав за вухо. В його очах промайнула тінь відчаю, а неголені запалі щоки ще більше зблідли. Найбільше я боявся, аби дядько зопалу не рвонув коней, пускаючи їх прямо на нас, навтьоки… Від кулі він би все одно не втік, хоч ми, напевне, й не стріляли б.
Пізніше, похваливши колишнього піхотинця за дотепність, я все ж жартома дорікнув йому за те, що ледь не до смерті налякав мого земляка отим «Пожайлуста!» – простягаючи цигарку.
А тоді, коли дядько ховав її за вухо, я запитав у нього, чи добре він нас запам’ятав?
– Не бачив і не чув… – Це було схоже на «Отче наш», і дядько подумки вже, мабуть, прощався із життям, бо тим рускім на дорозі нічого не вартувало його пристрелити.
– А то самі знаєте! – ще раз натякнув я йому, хоч у цьому вже не було потреби.
Я був майже впевнений, що цей дядько навіть рідній жінці якщо колись під периною і розкаже про те, кого зустрів удосвіта на лісовій дорозі, то це буде не раніше, ніж упаде сніг.
– Вйо! – замість дядька прицмокнув я на коней, а він, з біломориною за вухом, сидів на возі рівно, наче шворня проковтнув, і, напевне, аж до самого села все ще чекав кулі у спину.
Ми з колишнім піхотинцем знову заглибилися у ліс. Коротка червнева ніч минула, й ранок видався хмарним і сірим. Здавалося, через те навіть пташки починали не так бадьоро, як завжди.
І все ж ліс давав відчуття безпеки. Ліс, у якому виріс, знайомі стежки й дерева, трави і води, й саме повітря, настояне на усіх цих звичних з дитинства запахах пізніх суниць та лісових малин, що якраз почали достигати, – це заспокоювало, хоч я і розумів, що уся ця благодать може закінчитися однієї миті. Тієї миті, коли почнеться облава.
– На Ставках нас уже можуть чекати.
Я просто поділився з товаришем своїм припущенням.
– Підемо на оанс, цвоа[25]? – запитав Віллі. – Хочеш, я першим? – уточнив він.
– Ні, цього я не мав на увазі, – сказав я.
Кинув я це з роздратуванням, щось у словах колишнього піхотинця мене зачепило. Напевне, все ж далася взнаки напруга останнього дня. Бо ж якби він запитав про щось подібне ще вчора, до того, як ми зіткнулися з гарнізонниками, я б, думаю, відреагував спокійніше. Невже колишній піхотинець може думати, що я хочу ним прикритися? А може, просто жаліє з огляду на мою рану?
Втім, «на оанс, цвоа» нам було ще зарано. І я сказав, що ми розділимося вже, коли почнеться спуск, і Віллі кивком голови зі мною погодився.
Зверху долинув стукіт, часті характерні удари, і ми обидва, наче за наказом, підняли очі.
– Шпехт, – посміхнувся колишній піхотинець.
– Дятел, – сказав я майже водночас.
– Шпехт, – повторив баварець, посміхаючись, і руда й гостра, як мідні дротики, щетина на його шиї зарухалася разом із відстовбурченим кадиком. – Під Вейтхеймом їх болшой штук, – додав він після паузи.
Стукіт дятла у верховітті не інакше як нагадав моєму другові про щось дороге й далеке. Може, й про дитинство?
А коли Віллі знову задер голову, йому на лоба впала велика ялинова шишка, ще з торішніх. Мабуть, то вже була робота білки? Але розсмішило мене навіть не це, а той серйозний вираз на обличчі, з яким колишній піхотинець потім роздивлявся її.
– Тобі треба десь роздобути каску, у нас, здається, така валялася, з двома ріжками, мама уній курям воду давала… Ваші завжди ходили у касках, і тепер я знаю чому…
– Найбільший трофей з тої колони? – єхидно зауважив Віллі у відповідь на мій сміх.
– А чому? Що правда, то не гріх! Колону ж то вашу ми розбили…
– Й-а, й-а!.. Не виходить – трохи скаржитися і все виходить! – скалічив російською Віллі.
– Чому все, чи то шістнадцять, чи вісімнадцять з вашого боку, а з нашого тільки один. – Мені завжди подобалося повторювати результат того бою, бо це й справді була наша перемога.