– Тут тось був, – нарешті порушив мовчанку Віллі, а на моє запитання, чому він так вважає, відповів, що одне з передніх дверцят авто застав відчиненим.
– Дверцята могли і самі відчинитися.
Проте колишній піхотинець заперечив, мовляв, добре пам’ятає, що, коли ми йшли, двічі із силою притискав саме ці дверцята. Він запропонував перевірити, чи всі речі на місці. І коли виявилося, що пропала вся тушонка й усі гранати, за винятком однієї лимонки, що закотилася під задню сідушку, то стало очевидно – хапали поспіхом. Наші люди, подумав я, і швидше за все то були якісь хлопчаки. Але якщо хапнули, окрім провізії, ще й гранати, то, напевне, до сільради з ними не побіжать?..
– Прийдуть ще раз, от побачиш… – сказав я і додав, що тепер до вечора не зашкодило б зайняти кругову оборону.
А коли колишній піхотинець запитав, що я маю на увазі, довелося пояснити, що мені тепер нічого не залишається, як прикривати його спину, а йому – мою, і дивитися ми маємо в різні боки…
– Віллі, а що б ти хотів зараз найбільше? – запитав я, присідаючи на траву поруч із ним.
– Тепла ванну і гаряча кави по-турецьки або і те, й інше одночасно, – відповів він, як завжди, каліченою російською, майже не задумуючись, і широко посміхнувся своїм беззубим ротом, а потім ще й поділився спогадами про те, як колись у сороковому у Ротштадті в пансіонаті фрау Ельзи Пфейфер його поселили на три дні від фірми і він щодня після теплої ванни пив гарячу каву по-турецьки… – Ти знаєш, що таке кава по-турецьки? – Єдине око колишнього піхотинця аж примружилося від задоволення, коли він мене про це запитував.
Утім, що таке тепла ванна, я також не знав і щиро у цьому зізнався.
– Не бачив ванни?! – ще більше здивувався Віллі.
– Ну то й що? – стенув я плечима, випрямляючи поранену ногу, але й до німця, мабуть, уже дійшло, де він, і з ким він, і хто він, і здивування на його одноокому обличчі змінилося виразом печалі, майже відчаю.
Тим часом я зняв вимазане у крові з рани галіфе, гімнастерку теж скинув і пішов до води прати.
– Коли будемо до Баварії і пансіонат фрау Ельзи… – почав було колишній піхотинець, але враз осікся, ніби горло йому стиснуло судомою, і, здається, я запізно зрозумів, що його й справді зсудомило.
– Через це ви й війну програли, що звикли до кави і ванни, – бовкнув я без задньої думки.
– Лєк міх ам арш[26]. Ти ж сам не хотів, щоб ми виграв, ти ж піф-паф у наших там, на дорозі? – кинув він, начеб випльовуючи, своєю каліченою російською.
– Коли ви стали під Москвою, то думали, що перемога вже в кишені, й почали нас тут мати за ніщо, от ми й показали… А якби ви дали незалежність народам, то ще невідомо, де б ті савіти зараз були. Ця рвань і срань, де б вона була! Там не було з ким воювати!.. – розуміючи всю безглуздість цієї дискусії, я вже не міг себе зупинити. – У тридцять дев’ятому, коли нас приєднали і кордону не стало, мама з сусідкою перший раз наважилися переїхати поїздом на той бік рову, на базар до Ямполя, подивитися, що воно ті савіти зблизька… То розказувала: у той час як у нас всі стодоли були забиті снопами, у них з того боку, на тім базарі, тільки козячий сир і воші. Утікали від тих вошей, каже, куди очі бачили…
– Гітлер капут! – буркнув замість відповіді колишній піхотинець.
– Якби старий Черчілль не послухав тоді того паралітика Рузвельта…
– Черчілль? – перепитав Віллі з відчаєм у голосі.
– Не сци, я їх буду рвати зубами! Он американи дають джосу кацапам у Кореї[27], а ми будемо тут!.. Я не можу їм нічого забути і не хочу забувати, поки живий…
– То не розумно, – буркнув колишній піхотинець. – Усе одно треба пробачати…
– Я й так занадто добрий. Краще я буду пробачати мертвого ворога, а хіба не так? – випалив я, але вийшло, начеб виправдовуюсь, і це мені не сподобалося.
Віллі буркнув щось на кшталт того, що я, мовляв, точно слабий. Але потім ми ще трохи поговорили, і, здається, мені вдалося баварця дещо заспокоїти.
Напевне, Віллі вважав марною тратою часу продовжувати реагувати на мої бздури. Але ж і я сам тільки вдавав безтурботного, бо й у мене на душі шкребли кішки, і це важко було приховати від колишнього піхотинця.
– Тобі треба перев’язку, – кивнув він на свіжу плямку крові, що знов виступила у мене на холоші, коли я встав з трави, направляючись слідом за ним до ялинника.
І ще він сказав, що коли натягнемо трофейну уніформу, то кров на галіфе може мене видати. Але то я знав і без нього. А поки я, знову використавши трофейну аптечку, робив собі свіжу перев’язку, Віллі розклав на траві провізію та набої, що залишилися. І коли я ще раз подумав, хто б це міг поцупити гранати й тушонку, то знову зупинився на думці, що це міг бути тільки хтось із місцевих хлопців.