Холодні краплі, стікаючи по стіні, раптовою зимнотою обпекли потилицю. Я пересунувся ближче до входу, й тепер коноплі заступили мені більшу частину схилу, виднівся тільки самий вершечок горба… Якби почалася облава, все одно слід було відходити до лісу: ця клуня серед конопель – надто зручна мішень. І я з ностальгією подумав про свого старого «гочкіса», який у ділі був набагато справнішим за трофейний «пепеша», а тепер знову спочивав без набоїв тут же у клуні під дилями.
І ще я упіймав себе на тому, що зовсім не думаю про смерть. Можливо, я вже занадто давно готовий до неї. Геройська смерть за Україну – ми всі себе до цього готували, і на війні це часто було далеко не найгіршим виходом… Бути скаліченим і потім ще довго мучитися – лякало більше. А ще більше, ніж бути пораненим, не хотілося попасти живим у руки ворогові. І тепер той страх вернувся знову. Не бояться тільки дурні.
Живим я не дамся – то вже було вирішено колись один раз і назавжди, і про той «останній патрон» для себе я ніколи не забував, на крайняк могла бути і граната. Хоча для надійності я завжди відкидав три набої, старався ще до того, як плече почне відчувати віддачу приклада, бо тоді, коли кров уже закипала, всі ті думки начеб вивітрювалися, і я просто лупив і старався не промахнутися…
Непомітно для себе я ненадовго знову провалився у сон. Цього разу холодні краплі упали мені на щоку й не дозволили покінчити з двома мордатими кацапами… Вони з’являлися наче нізвідки й наближалися тільки по двоє, парами. І коли я стріляв й один падав, то другий зникав сам. А підкошений двічі дриґав ногами… Тоді з’являлося двоє наступних. І я знову стріляв. Так продовжувалося кілька разів. Я боявся, що у мене закінчаться набої, і вони таки закінчилися… Залишався тільки той «останній патрон», але мої руки враз чомусь стали такими важкими, що я їх ледь підняв. Я пам’ятав, для кого ця куля, але мені кортіло ще хоч раз побачити, як той гад буде дриґати ногами…
Коли краплини зі стелі знову обірвали цей мій напівсон-напівмарення, я підвівся на ноги й зробив крок до виходу. Підставивши долоні під стріху, хотів уже по-справжньому умитися, аби нарешті таки виплутатися зі сну… І цієї миті на протилежному схилі, там, де вчора зранку люди збирали сіно, побачив самотню згорблену постать під дощем. Відділившись від дерев, вона почала спускатися по безлісій частині горба і дещо нагадувала мураху, тягнучи за собою ще якийсь предмет, у якому я навіть не відразу упізнав ровера.[28]
Ще за хвилину у постаті, що сходила з горба, спираючись на ровер, уже вгадувався силует жінки. І хоч до неї було ще надто далеко, аби я міг когось упізнати, неясний здогад уже зажеврів. Я навіть почав внюхуватися у дощ, начеб зважуючи, чи не привиділося мені все це, й просто не міг повірити у те, що бачив, до різі в очах вдивляючись з порога клуні поверх конопель.
– Боже, дай, щоб то була вона!.. – мимоволі вирвалося у мене разом із видихом.
Важко було повірити у те, що бачив. Але видіння не зникало… Більше того, жінка враз розпласталася на траві, і ровер накрив її зверху. Вона відіпхнула його, а тоді скинула з себе сіре рядно, що ним укривалася від дощу і в якому, вочевидь, тепер заплуталася.
То була таки вона, Уля, Ластівка. Ластівка з дощу!.. Більше не роздумуючи, я напролом через коноплі кинувся до неї. І вона також побачила мене й упізнала. Помахавши рукою, заходилася підводити ровера і ще раз зопалу сіла на траву.
Мокра трава й для мене стала ковзанкою. Уже вирвавшись з конопель на чистий луг, я раз по раз слизькався, а останні кілька метрів до дівчини таки проїхав на спині. Стригнуло болем у рані, годі було відразу й підвестися. У такій позі й застала мене Уля. Кинувши ровера, швидко збігла з горба, і вже вона мені допомагала підвестися. І хоч сама була як хлющ й у болоті, але не стримувала сміху з моєї безпорадності, поки не побачила крові у мене на холоші, що знову виступила.
– Що з ногою? – у першу мить якось аж відсахнулася. – Щось сталося? – мружачись від дощу злякано зиркала на мене.
Але очі її все одно випромінювали тепло. З рум’яними щоками, з прилиплими до чола русявими кучерями, що вибилися з-під туго зав’язаної хустки, вона була чудовою!
– Та так, за присторч зачепився, – сказав я, і вона допомогла мені підвестися.
Ми вернулися до ровера, я підняв його й, шкутильгаючи, попхав через коноплі до клуні. Але невдовзі колеса залипли настільки, що перестали крутитися, то довелося повісити рамою на плече і нести.