– О!.. – засміялася Уля. – Коли він захропів, я на защіпки закрила зсередини двері, сховала під лавку автомат і, виглянувши, де стоїть вартовий, роззулася й тихо вискочила у вікно… Потім ще день пересиділа там же на Загорині у хаті тітки одного із стрибків, яка не була під підозрою. Але мене й не шукали. Видно, тому гімнюкові соромно було признатися, що так по-дурному упустив мене, навіть не встиг запитати, хто я і звідки, тая йому і не сказала б… Напевне, сказав своїм, що я чиста.
– То ти, я бачу, героїчна дівчина. І тепер аж двадцять кеме здолала, щоб навідати лісовика…
– То хіба полями двадцять, а дорогою більше…
– А я хіба про що? Ти ще більш героїчна, ніж я думав. Та й про СБ я не чув, – ще раз видав я своє здивування.
Але Уля, здавалося, слухала мене якось упіввуха. Вочевидь, власні спогади захопили її і ще щось, про що вона мені хотіла сказати, але начеб не наважувалась.
– І третього разу мене зненацька заскочили у тій же Передмірці, але вже не на Загорині, а у самому селі. Там у нас повно родини, ти ж знаєш. Але ходила я не до родичів, а верталася із Заруддя, що аж за Вишнівцем, куди носила важливого ґрипса, а дорогою назад зайшла до тітки, там я збиралася й заночувати. Бо ж удома так і сказала, що йду до тітки… Але не встигли й повечеряти, як почувся грюкіт і ті їхні окрики: «Открой!»…[29]
Уля так натхненно розповідала, примостившись на сіні й розчісуючи косу, що мені нічого не залишалося, як покірно слухати. І слухав я з інтересом… І про те, як вона, попросивши тітку не поспішати з відкриванням дверей, швидко через заднє вікно вискочила у двір і перебігла до хліва. У хліві підперла зсередини двері, однак вилізти на горище не було по чому, як тільки по корові, що стояла навпроти діри.
Зі слів Уляни я настільки чітко уявив і ту корову і те, як вона, спершу ставши на жолоб, а з нього – на корову, вхопилася за край стелі й видряпалася на горище, наче й сам був там з нею.
12. Уполномочений по шкурах
– Потім я роздерла два сніпки й стрибнула… – Дівчина зробила паузу й засміялася. – І приземлилася на щось м’яке… Воно упало й закричало. І хто б це ти думав?
– Хто?
– Кацап без штанів. То був один із солдатів, який сів за хлівом по нужді…
– Так, щось не щастить їм у цій позі, – згадав я про того іншого, що обвалився разом з берегом у копанку.
– Поки він підвівся і побіг у хату кликати своїх, я була вже далеко. Хоч пущена навмання черга й просвистіла у метрі наді мною, – з усмішкою на устах продовжувала Уля, але очі її залишалися невеселими.
Вона ніби чекала чогось, якогось запитання чи що.
– Нам би сотню таких, як ти, і можна хоч сто років воювати, – сказав я.
– Народ втомився воювати, сам бачиш, – кинула вона у відповідь.
– Я ж он, як бачиш, не втомився…
– Іди до мене, – покликала тихо і зробила крок назустріч, мабуть очікуючи почути від мене зовсім не те. – А ти знаєш, що, наприклад, до мене офіцер НКВД заходить, – продовжила вона, і коли я глянув на неї зверху вниз, її очі говорили, що вона не жартує.
– Ти не жартуєш? – перепитав я про всяк випадок.
– Правда, то буває рідко… Ні, ти не думай, нічого такого. Він тільки в інститут за мною заходить, а тоді ми просто бесідуємо…
– Бесідуєте? Про що ж з ним можна бесідувати?
– Напевне, то він так вербує мене, – пояснила вона. – Я так думаю.
– Ти їхня агентка?
– Нічия я не агентка, я тобі правду кажу… А що мені робити, не говорити з ним?
– Вони вже щось знають про тебе?
– Не думаю. Чого б він тоді так довго ходив кругами? Напевне, я йому просто подобаюся… Не лякайся, я нікого не видала і ніколи не видам…
– А може, його пристрелити?
– Ні, ти, я бачу, хочеш, щоб ми усі загинули. Але ж провід так не вважав. Та якщо вже на те пішло, хіба нам не потрібні свої люди в їхньому енкаведе?
– Чи краще його втопити? Ні, я його просто задушу…
– Ти, я бачу, зовсім дурний!
– І що, з есбе усіх беруть в енкаведе? Непогана кар’єра – із СБ і в НКВД… – спромігся я тоді на іронію.
– Ні, я не те мала на увазі…
– А що провід? Хіба тут ще хтось є? – стенув я плечима.
– Останнім був Климко, – зітхнула Уля. – Галичанин, блідий дуже, видно, рік сонця не бачив. Раз уночі заходив з хлопцями в нашу хату, я бачила… Скільки ж то вже минуло? Либонь, десь у п’ятдесятому, навесні… Кажуть, підірвав себе гранатою у Кіптисі… Савітів було як блощиць. Вони тоді вбивали, грабували, палили садиби, та ще й на нас списували… Люди стали відходити від нас, боятися… Почали нас видавати…
– І що, ти про це говориш із своїм енкаведистом? – запитав я Улю, коли вона у черговий раз, важко зітхнувши, відвела очі.