Я зайшов за ріг стодоли й почав підкрадатися вздовж квасолі. Далі на стіну були сперті дубові одземки. Либонь, Ґедзі вже на нову хату стягалися.
Між дубовими одземками й стіною стодоли була проріха, куди можна було вставити дуло. Але, заглянувши крізь щілину, я бачив лише частину подвірка, а відтак, накрити всіх не було змоги. До того ж автомат знадобиться, коли доведеться відстрілюватися. Залишалася граната, остання «репанка» з тих трофейних, що закотилася під сідушку, коли у «вілісі» за нашої відсутності хтось понишпорив. Виглядала як нова. Ця не мала б підвести…
Я дістав її з кишені, тоді, поклавши біля коліна автомат, ще раз оцінив віддаль між мною й картярами, що вже почали роздавати на п’ятьох, вочевидь, на «підкидного».
– Бога нєт!..[30] – це той уполномочений кинув на несміле зауваження когось із Ґедзів-Богачуків про те, що, мовляв, гріх за карти сідати, поки у церкві правиться. – А какая разніца, на каком язике разговарівать?[31] – далі віщав прибулий, і, глипнувши поверх одземків, я встиг помітити, як Богачуки покірно, по-холуйськи кивали головами. – Дак, і что вам дала ета Украіна?[32] – це було останнє, що я зміг розібрати. А з патефона крізь відкрите вікно з хати, наче на доважок до його слів, грубуватий жіночий голос викрикував щось про пулємйотчіка і сіній платочєк…
Дивився я на Богачуків і думав: ось що буває із запроданцями… І якщо не я, то хто, і якщо не тепер, то коли? «Так, тепер тобі Україна винна! – відповів я цьому уполномоченому – А підкидного з гранатою тобі «дак» і не снилося!..»
Я вирвав кільце з «репанки» і, як завжди, порахувавши до п’яти, перекинув її через одземки. Майже відразу пролунав глухий вибух і водночас дзенькіт шибок, різко шарпонулась тичка від квасолі, напевне, від осколка, і аж потім зойки упереміш з матюками… Задкуючи до саду, я бачив між стіною й одземками частину подвірка: два перевернуті стільці і край лавки, біля якої хтось один лежав нерухомо, ще один рачкував, здається, хтось з Ґедзів.
Перебігши від стодоли у кінець саду й знову упавши за межею, я зрозумів: поки що мене ніхто не доганяє. Тільки собаки на всьому присілку гавкали й кудкудакали переполохані кури, і ще – пісенька з патефона.
Враз долинув жіночий лемент. Той лемент разом з гавкотом, кудкудаканням і рипучим голосом із патефона, якого, вочевидь, уже не було кому зупинити, супроводжували мене ще метрів триста, поки я відбігав від саду молодим сосняком.
Давно я вже так хутко не бігав, незважаючи на рану й біль у нозі. Отож мені це все-таки вдалося – віддати за всіх і при тому не наскочити на кулю. Хоча, якщо спробують, то ще можуть догнати й добити, невідомо ж скільки їх там, тих стрибків, може назбиратися?..
І лише по той бік горба, десь уже на півдорозі між присілком і лісом, я нарешті зупинився віддихатися. Але тут мене чекала несподіванка. Між молодими соснами, що більше нагадували кущі, я помітив бік гливої корівчини.
Судячи з широко розставлених і закручених – один вгору, інший вниз – рогів, корова вже була немолода, як, зрештою, і її пастух… Тільки-но я подумав, що біля корови мусить бути пастух, як побачив і дідуня. Він стояв збоку згорблено зіпершись обома руками на криву саморобну палицю.
Коли наші погляди зустрілися, дідунь зняв з голови засмальцьованого картузика, як мені здалося, дещо затісного на його велику сиву голову, а потім одягнув його назад, продовжуючи буравити мене поглядом. У цьому погляді не було страху, тільки подив і, може, ще трохи невдоволення.
– Тс-с! Ціхо, діду! – приклав я вказівного пальця до губ і деякий час мовчки відхекувався, а потім запитав, чи нема у нього води, мовляв, пити дуже хочеться.
Замість відповіді дідунь відірвав від кривулі одну руку, різко підкинув її до картузика і на якусь мить затримав біля скроні з двома відстовбурченими вгору пальцями, наче б віддаючи мені честь на польський манір, але враз так само несподівано перехрестився. І тоді я вперше запідозрив, що у діда не все добре з головою. Але коли він запитав, чи ще багато нас тут таких, я подумав, що, можливо, й помиляюся.
– Яких таких? – уточнив я.
– Дивлюся, а звідки ти такий герой взявся? – натомість він також поставив своє питання інакше.
Я зрозумів, що води від діда не дочекаюся, і тоді поцікавився, чи багато у селі стрибків.