Коли з неба долинув гуркіт, то у першу мить я сприйняв це як відлуння далекого грому. Але, побачивши стривожене око колишнього піхотинця, і сам зрозумів, що це не грім.
– Рускій аірплан, – сказав Віллі.
І я зрозумів, що, звичайно, їм найкраще вистежувати нас із неба. Проте низькі хмари над лісом зводили їхні шанси до нуля. Ми літака також не побачили.
– Кукурудзяник! – висловив я припущення, але це могло вважатися й запитанням до колишнього піхотинця, однак він не відповів, може, просто не зрозумів мене.
Все ж ми припинили стягати гілляки й ще деякий час напружено вслухалися. Гудіння у небі віддалялося, а потім і зовсім стихло, і ми продовжили роботу.
Нагнавши хмар, вітер стих. Дощ так і не почався, але комарі стали помітно злішими. Починало сутеніти. Віллі, хоч і не з першої спроби, але таки завів двигуна й почав поволі вирулювати з видолинка.
– Начало большого путі![33] – вирвалося у мене, коли, задкуючи перед «вілісом», я почав скеровувати його за собою на греблю.
Але Віллі, здається, не вловив іронії. Він був цілком поглинутий їздою.
Вирулюючи із смеречини, «віліс» пару разів смикнувся, захарчавши, начеб захлинаючись кашлем і видаючи невправність колишнього піхотинця, але вже на самій гребельці гурчання двигуна стало монотоннішим. Далі машина котилася так повільно, що я, задкуючи краєм насипу, встигав і оглядатися, і плавними рухами спрямовувати її хід то правіше, то лівіше, поки Віллі не вирулив на широкий берег по той бік греблі. Тоді я й сам сів у кабіну, і ми поповзли спершу берегом в об’їзд конопель і клуні, потім через скошений луг і вверх по схилу на стару лісову дорогу, що врешті-решт вивела нас до пищатинецької соші. Коли до соші залишалося кількадесят метрів, я наказав Віллі глушити двигун.
Ми вийшли з машини й повільно дивилися на дорогу. У сутінках за деревами біліла, наче порізана на кавалки, смужка дороги, і була вона порожньою. І все ж я вирішив дочекатися темряви. Мабуть, уже спрацювала звичка до нічного життя.
Чекати довелося недовго, й незабаром двигун знову загурчав, колишній піхотинець увімкнув фари, і ми нарешті виїхали з лісу.
– У цьому селі погана горілка, – повторив Віллі мої колишні слова, і я від несподіванки навіть перестав позіхати.
Він сказав це, коли обабіч дороги показалися перші хати.
– І то вся твоя дяка, німако ти недобитий!
Я поклав на коліна трофейного «пепеша» і з задоволенням вдихав свіже, духмяне від лип, що вже почали цвісти, повітря. А вже як поминули перші хати, то у нашій вулиці, крайній від лісу, вилетіли з темряви на світло фар й один за одним бамцнулися у лобове скло два великих жуки-роґалі.
У нашій вулиці Віллі трохи пригальмував. А коли вже котилися повз нашу хату, то там світилося тільки в одному вікні, тому, що з ванькира. Тугою стиснуло серце, і все ж я стримався від першого пориву зупинити «віліса» й вискочити, востаннє обняти матір, лише встиг нишком перехрестити ту освітлену цятку, поки проїхали.
Вздовж вулиці час від часу до тинів тулилися люди, а дорогу під самими колесами перебігали коти й собаки. За старим цвинтарем я буркнув до колишнього піхотинця, аби він дав газу.
– Давай! Ті рускі шмалять, не дивляться! – наказав я йому.
Він трохи притис, але не дуже. Заважали ями й вибоїни, які Віллі, втім, вправно обминав. Далі ми їхали мовчки, тільки на роздоріжжях я відривав від автомата руку й показував баварцеві напрямок – вправо чи вліво. І лише за Ланівцями, коли вже пішла пряма на Збараж, можна було нарешті трохи розслабитися.
Після лісу, всієї тієї біганини, тепер, у кабіні, під рівномірне гуркотіння американського двигуна, коли назустріч неслась освітлена фарами нічна дорога, принаймні у мене деякий час справді було відчуття переможця. Правда, враження від усього цього дещо псував колишній піхотинець.
– Шаумамаль, ферштейстду?[34] – буркав він і раз по раз витирав вказівним пальцем око, начеб воно у нього справді свербіло чи сльозилося, і, виходило, у ці моменти вів машину навпомацки.
Деякий час я терпів це, а потім штрикнув його ліктем під бік і сказав, аби не корчив із себе аса. А коли він запитав, чого я хочу, то я додав уже більш примирливим тоном, що «Віллі їде на “вілісі”» – не так уже й погано звучить!..
– Віллі, Вільгельм – то є другий моє ім’я, – відповів він.
– Друге ім’я? – не зрозумів я.
– У мене є ще один ім’я – Йозеф!
– Йосип?
– Йозеф! – повторив він, не відриваючи свого єдиного ока від дороги. – Мій перший ім’я – то Йозеф! У нас, в Баварії, католицькі традиції, імена святих дуже поважають, – калічив далі своєю російською колишній піхотинець, начеб випльовуючи слова. Я, напевне, так ніколи не навчуся.