— Хто там? — прошепотів він.
— Я тут, — відповів голос.
Рук підійшов до дверей камери, приглянувся. На важкому темному дереві було нашкрябано: РИБОЖИР.
— Відчини двері! — попросив голос. — Тільки рвучко. Добряче попхни! Ну ж бо!
Рук відсунув обидва засуви і чимдуж штовхнув двері. Вони об щось ударились, почувся приглушений зойк. Серце завмерло Рукові в грудях. Що за притичина? Що він накоїв? Він просунув голову в дверний отвір і ще встиг побачити, як зелена луската істота покотилася по східцях і впала вниз — у розверсту пустку глибочезного тюремного «колодязя».
— Ні! — закричав Рук, і його відчайдушний крик закружляв відлунками у просмерділому повітрі. — Я не хотів! Я…
Зненацька в голові йому озвався голос: «Дякую, дякую тобі, друже, що визволив мене, бо мені самому бракувало мужності стрибнути…» Голос умовк.
Рук затремтів. Скільки ж довелося тому бідоласі чекати на східцях, поки хтось прийде і покладе край його мукам? Від безсилої люті він прибив двері, аж загуло в башті.
— Ой! — пролунав у сутінках чийсь голос, десь ліворуч від Рука. — Ох, бідна моя головонько! Я ж бо ще собі казав: на кий біс тобі здалося видудлювати до решти весь лісовий грог! Це ти там, Слебе?
Рук добув свого кинджала і мовчки пішов на голос. І швидко знайшов того, кого шукав: там, у куточку майданчика, сидів, скулившись і обхопивши голову руками, сонний плескатоголовий гоблін у чорному вбранні Сторожа Ночі, а біля нього валялися арбалет і порожній глек.
Умить Рук схопив арбалета, відкинув ногою глека і приставив кинджала гоблінові до горлянки.
— Т-т-ти не Слеб! — пробелькотів плескатоголовець. Рук побачив баньки вибалушених на нього очей на переляканій гобліновій тварі. — Х-хто ти?
— Байдуже, хто я, — пошепки відказав Рук, ступивши крок назад і націливши арбалета на темнолесниківську емблему в гобліна на грудях. — Хто ти такий?
— Я — Ґобрат. Простий бідний сторож. Тюремник. Благаю, не вбивайте мене! — Гоблін замовк, набурмосивши широку твар. — Ви один із Бібліотекарських Лицарів, еге ж? Ой, прошу пана, змилуйтеся! Я ніколи нікого не кривдив — слово честі, не кривдив!
— І все ж ти носиш чорні лахи Сторожів Ночі, — процідив Рук із крижаною люттю в голосі.
— Вони силоміць мене взяли, коли я помирав з голоду в Нижньому. У мене нічогісінько не було. А вони нагодували, одягли мене. Але в глибині душі я просто вбогий гоблін з нетрищ понад Крайрікою. Будьте ласкаві, не губіть мене, паночку!
— Кажеш, тюремник? — перепитав Рук.
— Атож, паночку. Та я цим не пишаюся, паночку, навпаки роблю, що можу, для ув’язнених тут сіромах.
Щоб замкнути уста балакучому плескатоголовцеві, Рук звів арбалета.
— Проведи мене до камери Кулькапа Пентефраксіса, і я збережу твоє нікчемне життя! — звелів він.
Гоблін застогнав.
— Та вони ж мене вб’ють, коли Найвищий Володар довідається, що я провів вас до Кулькапа!
— А я тебе вб’ю, як не проведеш до нього, — пригрозив Рук, відводячи спусковий гачок арбалета.
— Гаразд! Гаразд уже! — Весь трусячись, гоблін з бідою звівся на ноги. — Ходіть за мною, паночку, тільки ж дивіться, куди мірите отим арбалетом.
І Рук подався за плескатоголовцем нескінченним плетивом переходів та сходових маршів, усе нижче й нижче спускаючись у глибини Вежі ночі.
Коли вони отак ішли, згори, чи не від верхівки башти, долинув гучний хряскіт, мов там упало щось дебеле, і вся споруда задвигтіла, а сходи заторохтіли.
— Либонь, то ваші зчинили там, нагорі, таку шамотню, — озвався Ґобрат. — Знайте ж: нічого це не дасть. Треба ж мати голову на плечах! Далеко вашим небесним човникам до вежової збройної потуги.
— Іди собі, та й годі, — урвав Рук, штрикаючи його вістрям стріли у спину.
— Ще далеко?
— Ба ні, вже зовсім близько, — відповів Ґобрат з невеселим сміхом. — Ми вже майже спустилися на нижчі поверхи, молодий паночку.
Усе так само, з плескатоголовцем попереду, вони пройшли похилим маршем східців. Нарешті Ґобрат зупинився перед дверима з важкими засувами.
— «Кулькап Пентефраксіс», — прочитав Рук надряпане на дверях ім’я. — Це тут!
— Тут, — вишкірився Ґобрат. — А тепер послухайте моєї ради і хутенько звідси вшивайтеся. Коли сторожі розправляться з вашими товаришами, вони побіжать обшукувати всю вежу. Ну, а моє життя тепер, коли я допоміг вам, не варте й зернятка з дубового яблучка. — Гоблін стяг із себе чорне вбрання і жбурнув додолу. — Теліпатися теперечки старому Ґобратові до нетрищ Крайріки — як не струблять мене кам’яні упирі.