Рук помахом руки відпустив плескатоголовця.
— Ти зробив неоціненну послугу Бібліотекарським Лицарям, — сказав він. — Щасливої дороги, Ґобрате.
Коли плескатоголовець зник, Рук знову скупчив увагу на дверях. Допевнившись, що ніхто не стоїть під дверима з тамтого боку, відсунув важкі засуви і штовхнув двері.
— Це ти, Ксанте? — почувся кволий, надтріснутий голос.
— Ні, професоре, — відповів Рук. — Я — Бібліотекарський Лицар. Прийшов вас звідси вирятувати.
Він спустився східцями до простого дерев’яного полу.
Тут, ближче до споду вежі, сморід стояв нестерпний. Колишній Найвищий Академік Нового Санктафракса звів очі на приходька. Тіло старого вченого було зігнуте і таке мізерне, аж боляче на нього було дивитися. Довге, нечесане волосся. Одежа брудна, вистріпана. Але найгірше враження справляли його очі. Повні спогадів про жахіття, що їх годі було забути, вони дивилися просто вперед, безживні, тьмяні, незмигні.
— Професоре, ми мусимо негайно звідси тікати, — наполягав Рук. — Наш час закінчується.
— Тікати… — промурмотів Кулькап. — Час…
Рук нахилився і, лагідно, але твердо взявши професора під руку, звів його на ноги. Тоді, не даючи йому впасти — професорове тіло було легке, мов пір’їнка, — повів нагору східцями.
— Пожди! Зачекай! — запротестував Кулькап і відірвався від Рука. Повернувшись на піл, згріб під пахву сувій паперів та згортків берести. Коли він глянув на Рука, на вустах його грала усмішечка. — Отепер можна й тікати, — кинув він.
А нагорі, біля Опівнічного шпиля, не переставала яритися битва. Залога «Небесного гарцівника» налічувала тепер лише п’ятьох членів. Перший поліг Руммель, великий чорний блукай-бурмило, смертельно поранений стрілою зі Слебового арбалета. Потім упав Міїру: його пробив і скинув за корабельний облавок один із великих гарпунів. Нетямлячись від горя, Лум сам кинувся з корми слідом за любим своїм братом-близнюком.
Але Живчик не мав часу оплакувати втрату трьох кораблян-добровольців, хоробрих блукай-бурмил, бо тієї самої миті Моллін переливчастим голосом попрохала його негайно йти до клітки з літай-каменем. Гукнувши Вемеру і доручивши молодій блукай-бурмилисі потримати штурвал, Живчик поспішив до старої ведмедиці.
— Ве-ве! — «Дивись!» — показала Моллін на сіро-синій шрам на розжеврілому літай-камені. — Веґґа-лура-мі-іра-ґул. Ве! — «Камінь поранено. Я думала, зброя Чорних не заподіяла йому шкоди, — аж ні, глянь-но, капітане!!»
Живчик глянув — і побачив. Де влучив кругляк Сторожів, там у літай-камені просто на очах утворювалася яма. Вона росла, мов виразка, пожираючи літай-камінь.
— Зараження! — охнув Живчик. — У нас лишилися лічені хвилини. Роби, Моллін, усе, що можеш, але й будь готова покинути корабель.
І капітан поспішився назад, до штурвала.
Яких тільки зусиль не докладала стара Моллін, аби підтримати летючість літай-каменя: і гасила пальники плавучості, й посипала літай-камінь холодним піском, і, вже разом з Вемеру, відчайдушно махала віялами для охолодження, — а брила летючості розпадалася й далі. Яма в камені дедалі ширшала й глибшала, і дедалі більший струмінь пилових часточок шугав у повітря.
— Постарайся дати мені якомога більше часу! — кричав Живчик до Моллін. — Не кидати ж нам зараз Рука напризволяще, — додав він, витираючи краплини поту на чолі.
Його руки миготіли в якомусь шаленому танці над кістяними важелями, виконуючи дедалі витонченіші операції з вітрилами та гирями, аби тільки не допустити, щоб небесний корабель, лягаючи у чимраз глибший кант, перевернувся догори сподом.
Але цей його бій був приречений на програш. Із кожною хвилиною літай-камінь малів, розгублюючи свою летючість. Аби «Небесний гарцівник» ще потримався у повітрі, треба було зробити його легшим.
— Віїґу! — гукнув Живчик. — Бігом до корпусних снастей! Обріж гирі.
— Ве-ве, — відповів блукай-бурмило. — «Обрізати гирі, капітане? Але ж корабель зробиться геть хисткий!.»— Треба йти на ризик, — так само криком пояснив Живчик. — Починай із серединних! Не поможе — обріж гирі на носі й на кормі… З ласки неба це дасть нам потрібну летючість. — Він насупився. — Живо, Віїґу!
Невдоволено щось буркочучи, довготелесий блукай-бурмило побіг виконувати капітанові команди. Живчик покрутив пальцями різні кістяні й дерев’яні амулети в себе на шиї. Далеко внизу, на майданчику під Опівнічним шпилем, стояла, маючи на вітрі полами, постать у чорному вбранні та в чудернацькій, схожій на рило, масці, що затуляла майже все обличчя.