— Трішки, ще трішечки протримайся! — слізно благав він «Небесного гарцівника», що весь дрижав і скрипів.
— Ве-ве! — загукала Моллін. — «Літай-камінь розпадається!»
Живчик удруге зафіксував штурвал та важелі й, кинувшись до балюстради, гаркнув униз:
— Носову гирю, Віїґу! А тоді з корми!
— Ве-верра! — проревів, відповідаючи, блукай-бурмило. Він-бо вже відтяв обидві гирі.
— То відріж і корпусні гирі! — загорлав Живчик. — І малі, й середні, й великі!
Віїґ нічого не відповів, але за мить «Небесний гарцівник» різко підскочив угору, залишивши місток унизу, і, скірний Живчиковому вмілому кермуванню, поплив, огинаючи вежу, геть у відкрите небо.
А коли небесний корабель пропливав мимо Орбікса Ксаксіса, Найвищий Сторож Ночі підніс до очей свого потужного і дуже тонко наладнаного арбалета. Він прицілився в кермовий механізм небесного корабля і вистрелив.
Тим часом Рук, лишившись сам-один на містку, відв’язав «Грозового шершня» і скочив у сідло. Тоді, випроставшись у стременах, смикнув мотузку двох вітрил праворуч і знявся в повітря — але за мить швартівна мотузка різко сіпнула його назад.
— Ай! — скрикнув він, мало не давши сторчака з сідла.
«Грозовий шершень» чомусь не злітав з містка в небо, а тільки підстрибував на місці, чисто тобі повітряний змій. Рук глянув — і побачив плоди свого недбальства. Поспішаючи, він не скрутив швартівної мотузки, як годилося б, не приторочив, куди слід, а лишив вільно теліпатись. От вона й зашморгнулась за виступ балюстради.
Тремтливими руками літун ухопився за мотузку. Він і тряс нею, і сіпав з усієї сили, та все дарма: мотузка зашморгнулася міцно і не хотіла розв’язуватися. Що тут удієш? Треба знову висадитися на місток, злізти з небесного човна і відв’язати.
— Стій!
Різка команда розтяла повітря, мов ніж. Рукове серце забуло зробити удар. Він ще раз відчайдушно смикнув за мотузку. Вона ніби й піддалася, посунулась на палець, але завдяки цьому тільки ще міцніше затяглася. А з дверей у кінці містка з’явилася постать із арбалетом у руці. Сторож Ночі звів зброю на рівень очей.
— Стій, а то вистрелю!
Рук витріщився на сухорлявого хлопця в чорному однострої. Хоча Рук ще ніколи не бачив його так коротко постриженим, майже поголеним, але не впізнати цього Сторожа з арбалетом було годі.
— Ксант! — видихнув Бібліотекарський Лицар. Ксант опустив арбалета.
— Рук? Рук Човновод? — Темні Ксантові очі звузилися. — Невже ти?
Рук підняв захисні окуляри на чоло. Їхні очі зустрілися.
А ззаду за Ксантом уже лунало гупання важких черевиків, усе ближче й ближче. Рукове серце шалено калатало в грудях Ксант ступив крок уперед.
— Благаю, Ксанте, — тихо мовив Рук. — Заради дружби…
Черевики тупотіли чимраз гучніше. От-от рій Сторожів Ночі вискочить, натрапить на них.
Ксант знову звів арбалета, націлився. Рук заплющив очі.
Пристрій клацнув, забриніла тятива і засвистіла стріла, линучи до «Грозового шершня». Рук похолов. За мить із тихим ч-ш-ш! стріла розтяла швартівну мотузку, і «Грозовий шершень», мов камінь, пущений із пращі, рвонувся вперед.
Рук умить оговтався і став керувати небесним човном: спрямував його вгору й геть від вежі, у крутняву імли. Сіпнув мотузку двох вітрил ліворуч і відчув, як «Грозовий шершень» під ним набирає швидкість. Відлетівши на безпечну відстань, озирнувся і побачив Ксанта, його лиса голова блищала під промінням яскравого ранкового сонця посеред великого гурту Сторожів Ночі.
Невже Ксант умисне перебив стрілою швартівну мотузку, щоб відпустити його, Рука? Всією душею хотілося в це повірити.
— Дякую тобі! — прошепотів юний Бібліотекарський Лицар.
Вежа ночі зосталася позаду, а попереду, вгорі, він уздрів «Небесного гарцівника». Але щось там було негаразд. Корабель не чекав на нього. Натомість, важко нахилившись, набирав швидкість. Він уже пролітав понад Нижнім містом, тримаючи курс на бон-доки.
Якщо він не змінить курсу, то незабаром пролетить над самим Світокраєм, що стримить над безоднею, і загубиться у Відкритому небі!
Розділ двадцятий
Повернення
Розгорнувши й спіднє вітрило, Рук звівся у стременах і щодуху помчав уперед. Борючись із поривами вітру, щоб наздогнати «Небесного гарцівника», він переконувався, що становище стає відчайдушне. Певне, літай-камінь розпадався, бо все більші його шматки випадали з клітки. Помітна була й відсутність гир: без них небесний корабель виглядав некерованим, відданим на поталу поривчастому вітрові, що шарпав ним, як хотів.