Коли «Небесний гарцівник» на всіх вітрилах пролітав понад бон-доком, Рук побачив: блукай-бурмила почали залишати корабель. Закріпивши на плечах штучні крила, вони стрибали з балюстради: сіп за мотузку — і крила розкрилися, плавко понесли пасажира до землі. Перша стрибнула стара Моллін: не було вже літай-каменя, щоб його доглядати. За нею стрибнула Верало, блукай-бурмилиха, якій Рук урятував життя на Ливарній галявині, а тоді Вемеру, його приятелька. Останній стрибав Віїґ. Коли цей блукай-бурмило плигнув з чардака, Рук помітив щось наче оберемок лахміття в його лапах. Він ахнув.
То був ніякий не оберемок, а Кулькап, якого блукай-бурмило тримав у лапах обережно, мов мале дитя у сповитку. Так вони удвох і полетіли плавко вниз, до бон-доку. Поступово згортаючи горішнє вітрило, Рук спрямував «Грозового шершня» на такий курс, щоб їх перестріти. Але тут накотилася хмара, й хлопець стратив подаленілого «Небесного гарцівника» з очей.
— Ох, коли б вони всі приземлилися живі-здорові! — пробуркотів Рук, наблизившись до заболочених берегів бон-доку і плигаючи вниз.
Він посадив «Грозового шершня» біля однієї з великих труб скидання надлишкових вод, кудою вони всі могли потрапити до лабіринту каналізаційних тунелів. Блукай-бурмила стояли, збившись у щільний гурт.
— А де капітан? — крикнув Рук, прив’язуючи «Грозового шершня» й підбігаючи до них. Кулькап показав на небокрай, де знову розвиднялося. Рук глянув туди, куди вказував кістлявий професорів палець.
Високо в небі, й вже далеко за Світокраєм, ще й досі летів «Небесний гарцівник», але триматися в повітрі йому зосталося зовсім недовго. Без гир, які б його врівноважували, корабель небесних піратів уже лежав на боці, ще летячи і здригаючись усім корпусом. Теліпалися непотрібні вже вірьовки гир, вітрила лопотіли під дедалі дужчим вітром. Рук підніс до очей свій далекогляд і зфокусував його на штурвалі.
— Я бачу його! — вигукнув він уривистим від хвилювання голосом. — Але чому він не покидає корабля?
Несподівано біля Рука опинилася Вемеру.
— Ве-веґ. Віїла-луґґ. — «Він смертельно поранений стрілою в спину». — Блукай-бурмилиха похнюпила голову. — «Він воліє померти разом зі своїм небесним кораблем».
Вони стояли пліч-о-пліч і, захищаючи долонями очі від сонця, мов дашком, дивились, як великий небесний корабель плине геть.
— Він же був такий хоробрий, — тремтливим голосом промовив Рук. — Такий самовідданий…
І враз «Небесний гарцівник» перестав летіти. Літай-камінь розкришився зовсім, і небесний корабель почав падати — мов камінь з неба. Усе вниз і вниз, усе швидше й швидше падав він, а тоді вмить щез на долині за Світокраєм. Рук охнув. Сльози накотилися йому на очі.
— Ой, капітане Живчику! — прошепотів він. Вемеру поплескала його по плечу і лагідно обняла.
— Ве-ве, — сказала вона. — «Вемеру щиро сумує».
Рук схлипнув і втер сльози рукавом. Капітана Живчика не стало. Навіки…
Він обернувся до Кулькапа, Віїґа та Моллін, що стояли, чекаючи.
— Ходімо, — сказав він. — Вчені-бібліотекарі привітають, прихистять нас у підземних тунелях. Я знаю шлях.
Востаннє подивився на Світокрай, якусь мить мовчки постояв і вже хотів відвернутися, коли краєчком ока щось там примітив. Щось таке велике… Махає дужими крильми… Примружившись, задивився в імлаву далечінь. То був птах. Маєстатичний чорно-білий птах із великими крильми й довгим широким хвостом.
— Що воно там таке? — тихо спитав Рук.
— Та це ж помагай, — сказав Кулькап. — Я певен: це й справді птах помагай!
— Який же він розкішний! — мовив Рук. — Але стривайте… Що там він несе в пазурах? Гляньте-но!
І показав на невеличкий оберемочок, що його міцно тримав у своїх кривих кігтях гігантський птах.
— Авжеж! — ахнув Кулькап. — Так воно й мало бути! Як я відразу не здогадався! — Професор радісно засміявся і заплескав у долоні. — Це ж бо той самий помагай, поруч із яким був опинився Живчик ще хлоп’ям, коли птах вилуплювався з кокона. Той самий, що відтоді все за Живчиком наглядав!
Рук дивився вдалину широко розплющеними очима.
— Хотів би я знати, куди ж він його несе…
Кулькап тільки похитав головою.
— Цього не скажу, юний бібліотекарю, бо й сам не знаю.
А тим часом птах помагай зі своєю дорогоцінною ношею, що погойдувалася під його великим тілом, розвернувся в небі й подався до Темнолісу. Раптом Рукові пригадалася Живчикова розповідь про його пошуки, про його нескінченні й марні намагання повернутися до своєї залоги, що на нього чекала.