— Син сторожа, кажеш? — перепитав Фелікс. Був час, коли інші підмайстри звинувачували його: користаєшся, мовляв, з високого становища свого батька, що обіймає найвищу посаду. Фелікс із ними не погоджувався. Те, що він син Великого Бібліотекаря і брат славетної Варіс Лодд, мало хіба що один наслідок: усяк сподівався від нього чогось надзвичайного. Мовляв, йому слід у всьому мати вдвічі вищі показники, ніж решті. Іноді він просто не уявляв, що таке йому до снаги. Часто помічав розчарування в очах своїх учителів. Тільки Рук і далі плекав непохитну віру в свого друга.
— Тепер твоя черга! — шепнув він.
Фелікс кивнув головою, але нічого не відповів. Ще не встиг Стоб Луммус дійти до помосту, як Фенбрус Лодд удруге підніс сувій до очей. Уся палата знову принишкла — Великобуряна аж бриніла від напруженого очікування.
— Другим Бібліотекарським Лицарем обрано… — Фелікс насилу проковтнув слину, а Рук закусив спідню губу… — …обрано Маґду Берлікс!
Здавалося, вся палата разом глибоко втягла у себе повітря, а тоді вражене «Ах-х-х!» пішло гуляти по Великобуряній, відбиваючись від стін та склепінь. А ще за мить, коли названа дівчина показалася всьому зібранню, воно враз розкололося на дві частини. Одна половина піднесла руки й заплескала в долоні, а друга так і не вийняла рук із кишень — ці, другі, здивовано перезиралися між собою.
Тим часом Маґда Берлікс, висока дівчина з проникливими зеленими очима і трьома товстими косами, перебувала в одному з човнів. Її підняли на Світляковий міст, де вона стала обіч Стоба Луммуса.
Хтось із задніх лав зневажливо свиснув, але оплески заглушили той свист, а голос із боку Головного тунелю зикнув:
— Ще одна Варіс Лодд!
Хто був за цю кандидатуру, загукав щось схвальне, а хто був проти — прикусив язика, бо як тепер відкинеш обрання Маґди Берлікс, не засудивши заодно й найкращої, найхоробрішої, найрозумнішої зі сподоблених будь-коли звання Бібліотекарського Лицаря?
Фелікс дивився просто перед себе, тамуючи сльози. Чи ж годиться йому не пройти — йому, хто має такого батька і таку сестру? І все ж таки: а що, коли не пройде? Як потім датися людям на очі? Він обернувся до Рука і смикнув тамтого за рукав.
— Правда ж, я не пройду? — запитав. — Правда ж, Руку? Мого імені не назвуть.
— Назвуть! — запевнив Рук. — Таж тут ніхто тебе, Феліксе, не заломить! Ніхто не поборе тебе, не поб’є навкулачки. Ти найкращий у бою на мечах. І в торохболі та параджустинґу…
Фелікс похитав головою.
— Натомість наука тягне мене донизу, — поскаржився він. — Завжди так було. Навчання. Запам’ятовування. Без твоєї допомоги я б і того, що маю, не здобув.
— Дурниці! — твердо заперечив Рук. — Зрештою, нащо здалися книжки тому, хто б’ється так хвацько, як ти?
— Мабуть, твоя правда, — кивнув головою Фелікс. Відтак запитав, помовчавши і свердлячи Рука поглядом: — Як ти гадаєш, по-дурному я поводжуся?
— Ні, не по-дурному, — запевнив Рук. — Але ти непокоїшся намарне. Є одна цілком очевидна причина, чому досі не назвали твого прізвища.
— Є? — не повірив Фелікс.
— Авжеж! — усміхнувся Рук. — Найкраще лишають на закуску.
І втретє уся Великобуряна принишкла в очікувальній тиші. Великий Бібліотекар погладив свою густу кошлату бороду і знов зазирнув до сувою.
— Третім Бібліотекарським Лицарем обрано… — Фенбрус Лодд замовк і роззирнувся довкола; на коротку мить його погляд зупинився на тому місці Чорнодеревного моста, де стояли двоє друзів.
Рук сумно зітхнув. Ось воно! Зараз прозвучить Феліксове ім’я, а це означатиме розлуку їх двох, що росли, мов брати. Чи не навіки це буде розлука? Фелікс вирушить до Озерного приплаву цього ж таки вечора, а він, Рук, так і лишиться скніти під землею.
— Мені тебе бракуватиме, — прошепотів він.
— А мені тебе, — так само пошепки відповів Фелікс. Фенбрус Лодд знову встромив носа в сувій…
— …обрано…
Уся велелюдна громада як один затамувала подих. Великий Бібліотекар прокашлявся і, знов відірвавшись поглядом від документа, нарешті доказав:
— …Рука Човновода.
На мить у Великобуряній палаті запала мертвецька тиша. Ніхто — жодна жива душа! — не повірив своїм вухам. Рук Човновод?
Таж цей хлопчина навіть не підмайстер! Простий бібліотекарський учень — та й годі. Доглядає аналої, крутить ланцюги… Як можна таку нікчемну особу сподобляти такої високої честі? Неймовірно. Нечувано.
Глухе ремство наростало — і ось уже ціла палата обурено загомоніла, заревла. Містки та мости задрижали, атмосфера так розпалилася, що несамовито засіпалися, загойдалися летючі аналої. Кількоро старших підмайстрів шубовснуло у воду, і довелося човнярам їх рятувати.