— Ось, — мовила вона, кладучи на гоблінову долоню дрібну золоту монетку. — Це за зіпсуті яблука. — Гоблін кивнув головою, і очі його заблищали. — А це, — додала Маґда, тицьнувши другу монетку, — за всі можливі синці та подряпини потерпілого. — Тоді підвелася, рвучко поставила гобліна на ноги і люто йому посміхнулася. — Тож, гадаю, справу залагоджено, — сказала насамкінець.
— Т-так, либонь, що т-так, — промимрив, затинаючись, гоблін. — Хоча…
— От і чудово! — підбила підсумок Маґда і, крутнувшись на підборах, зникла в юрбі.
Рук порвався за нею.
— Ти все залагодила просто… здорово! — похвалив він.
Маґда труснула косами і засміялася.
— Я маю трьох старших братів, — пояснила вона. — Хоч-не-хоч навчишся обстоювати свої права.
Рук усміхнувся. Йому починала подобатися його супутниця. Спочатку здавалася пихатою, різкою, навіть нестерпною, а тепер постала в зовсім іншому світлі. Діловита, відверта, Маґда сміливо висловлювала свою думку і діяла рішуче. Аж тепер Рук збагнув, чому саме її послано з двома хлопцями до Вільних галявин. Порівняно з нею, Стоб виглядав холодним, байдужим, відірваним від життя. Хлопець насупився.
— А де ж Стоб? — подумав він уголос.
— Я й сама питаю себе про це, — похитала головою Маґ-а і роззирнулася довкола. — Нам треба триматися гурту.
Тим часом вони опинилися вже майже при вході до Великої дороги Багнищем, і вежі застави зносилися високо над їхніми головами. Якщо все йшло, як задумано, тоді хтось мав би признатися до них — хтось, хто безпечно провів би їх через заставу. Рук почав крутити пальцями зуба дуба-кривавника, пильно придивляючись до юрби, чи не носить чогось такого ще хто-небудь.
Стоба ніде не було видно, а великий майдан перед заставою дослівно вирував. Гамір стояв несусвітній, а що вже ширилося запахів! Чим тут тільки не пахло: від кислого духу квашеного крайдорожника в барилах до всевладного солоду парфумів із мускусних залоз гавкота. Тут, де сходилися внутрішня і зовнішня торгівлі, товклися купці й вуличні крамарі, їздці на зубощирах і погоничі волорогів, торохтіли вози й коляси, везучи найрозмаїтіші вантажі.
Тут походжали збройні охоронці й сорокухи-реєструвальниці, пачковози й людолови, продавці їжі, шинкарі, підприємці та лихварі. Вештались які тільки хочеш істоти й личини з усіх куточків Світокраю: тролі-тягайла, брехтролі, лісові тролі, нетряки й розбишаки, ночоблуди й летючі блуди, а також гобліни всілякого виду і штибу. І тут-таки, ховаючись у тіні високої вантажної корби і повернувшись до Маґди й Рука упівоберта, стовбичив Стоб Луммус власною персоною.
— Він із кимось розмовляє! — прошипів Рук, мовби йому забракло голосу. — Не інакше — з нашим провідником!
Та тільки він рвонувся туди, як Маґда міцно вхопила його за руку.
— А я не така певна, — застерегла вона. — Послухай!
Рук схилив голову набік і напружено дослухався до грубого голосу, що долинав із глибини сутіні.
— Що таке? Дуба-кривавника — що? — перепитував обурений, роздратований голос. — Поясни до пуття!
— Я сказав, — дочувся Рук, як Стоб відповідав театрально-свистючим шепотом, — що у вас на шиї цікавий амулет. Зуб дуба-кривавника, якщо не помиляюсь…
— То й що? — не вгамовувався голос, і Рук добачив, як блиснуло щось металеве. — Що тобі до нього?
— Ні, то не наш провідник, я певна, — похитала головою Маґда.
— І справді, панночко, не ваш, — озвався позад них чийсь співучий голос. — Ваша провідниця — я.
Маґда з Руком обернулися і побачили опасисту дрібно-гобліниху в довгому плащі та з косинкою на голові; на оцупкуватій руці вона несла кошика з накривкою. На шиї в неї мерехтів гарно оздоблений дармовисик, де посередині пишався лискучий червоний зуб.
— Звати мене Теґан, — відрекомендувалася вона. — Ваш друг припустився прикрої, коли б не сказати дурної, помилки…
— Ніякий він мені не друг, — відрубала Маґда.
— Ну, хай тоді товариш чи супутець, — мовила Теґан. — Не має значення, які саме ваші стосунки. Головне, він у небезпеці. — Вона похитала головою і тривожно заохкала: — Ох-ох, це може окошитися бідою, великою бідою! Скочте до нього і заберіть його, поки він усіх нас не повиказував. Хутко, зараз же!
Ні Маґді, ні Рукові не треба було повторювати двічі. Вони майнули через майдан, ухиляючись від зіткнень із гуртами, що рухалися туди-сюди, і гулькнули в затінок під корбою.
— Ось де ти, Стобе! — вигукнув Рук, хапаючи його за одну руку.