— А ми скрізь тебе шукаємо! — сказала Маґда, беручи його за другу. — Гайда звідси!
— Ні, ні, — запротестував Стоб, силкуючись випручати руки, і додав змовницьким шепотом: — Я знайшов нашого першого провідника!
Рук із Маґдою зиркнули на старого лісового троля, що стояв поруч. Гладкий, карячконогий, сивина в бороді, заплетеній у косиці. До одного вуха причеплено слухову рурку, на шиї висять які тільки хочеш дешеві прикраси, талісмани й обереги. А в шпакуватих баках заплуталося тьмяно-брунатне ікло на шворці з сириці.
— Ніякого ката ти не знайшов, — заперечила Маґда.
— Правда, є одна заковика, — провадив Стоб, — він трохи глухуватий.
— Я це почув! — обурився лісовий троль.
— То ти глухуватий, Стобе! — запевнила Маґда уривчастим шепотом. — Кажу тобі, він не наш провідник. А зараз ходімо геть!
Тут вона і Рук міцніше вчепилися Стобові в руки і силоміць відтягли його від троля.
— Гей, ви! — гукнув троль їм навздогін. — Що це все означає?
Маґда з німим запитанням на обличчі повернулася до Стоба.
— Хіба ти сама не бачила? — стенув він плечима. — Дармовис — зуб дуба-кривавника на ремінній шворці…
— Зуб, то зуб, але не дуба-кривавника! — відрубала Маґда. — У нього ікло білогривого вовка, ясно? Вчений-бібліотекар називається!
Слухаючи ці дошкульні слова, Рук подумав, що він, либонь, і сам завиграшки ошукався б. З першого погляду, та ще в такій штовханині-веремії, можна було легко взяти вовче ікло за зуба дуба-кривавника. Стоб дав маху, що перший підійшов до старого лісового троля, а не чекав, поки до нього наблизиться хтось ізбоку.
— Молодці, що забрали його, — похвалила дрібногоблінчиха, коли вони вернулися до неї. — А то я почала вже турбуватися.
— Так, ми вчасно схаменулися, — відповіла Маґда, — натомість дехто на похвалу аж ніяк не зас…
— Хто ця краля? — урвав Стоб, обурений тим, що його мають за дурня. — Чи їй можна довіряти?
— Правильно робиш, що сумніваєшся, — схвально кивнула головою Теґан. — «Нікому не довіряй!» — для вас далеко не найгірше гасло у вашій довгій мандрівці.
— Ви так і не навели резонів, чому ми повинні вам довіряти, — грубо нагадав Стоб.
Дрібногоблінчиха мовчки простягла руку, взяла пальцями різьблений зуб дуба-кривавника, що висів у нього на шиї, і кивнула головою на Маґду з Руком.
— Скажеш, то збіг обставин, що троє мандрівників носять один і той самий знак землезнавчої науки? — запитала вона. — Не роздає ж Фенбрус Лодд зуби дуба-кривавника всім підряд.
— Ні, — злагіднів Стоб. — Наскільки я знаю, їх видають тільки обраним Бібліотекарським Лицарям, а ще — тим, хто їм допомагає.
— Отже, нічого не змінилося, — підсумувала Теґан і відхилила край свого плаща, щоб показати свого власного штудерно оздобленого талісмана.
— Ви? — зчудувався Стоб. — Ви — наша провідниця?
— Ти начебто здивований, — дорікнула дрібногоблінчиха. — А я вже стільки років прагну допомагати учням та вченим обох статей. Тут як порадниця, там — як провідниця… — І закінчила крижаним тоном: — Не можна допустити, аби Світокрай сповз у морок забуття, що його нам накидають оті посіпаки з Вежі ночі!
— Добре сказано, — похвалила Маґда.
Але дрібногоблінчиха тривожно роззирнулася довкола.
— Ми тут уже задовго стоїмо, це небезпечно, — остерегла вона. А тоді повернулася до них, розквітаючи щирим усміхом. — Перед вами трьома лежить довга і тяжка дорога, але я просто знаю, і край: трохи талану, чим більше наполегливості — й ви досягнете успіху.
Зненацька Рук відчув себе окриленим від такої певності їхньої провідниці — й розплився в усмішці до ушей. Він би оце так і гайнув уперед.
— Ну, гаразд, — сказала Теґан. — Пора вже подумати про ваші кругленькі жетони. Тримайтеся разом — і дозвольте мені говорити за вас.
Аж ось вони вже й біля самої Великої дороги. Рук побачив: весь простір між двома височезними вежами перетяла вервечка хижок-митниць та бар’єрів. І до кожної хижки — своя черга. Дрібногоблінчиха повела мандрівців просто до хижки, притуленої під самою лівобічною вежею.
Попереду, на химерно різьбленому троні, сиділа велика поважна сорокуха, вся обчіпляна самоцвітами, прибрана у розкішні шати. Обаполи трону випускалися величезні різьблені кігті, закриваючи прохід. Сорокуха спочатку свердлила кожного незмигним поглядом своїх жовтих очей, а вже потім розглядала подані їй замацані папери.
— Проходь! — дернув наждаком по душі її голос, а моторошний пазур натис на важіль обік неї. Різьблені кігті клацнули, розчепившись, і торгівець пройшов на дорогу. — Наступний!