— Нащо, нащо вони це роблять? Який тут глузд?
Висяча клітка — ось що він допіру завважив! Така собі куля з переплетених гнутих брусів, підвішена до «стріли» на вершечку височенного жолобчастого «маяка» з залізного дерева. У тій клітці виднілося чиєсь мертве тіло: руки-ноги покорчені, голова ховається в затінку. Довкола клітки лопотіли крильми білі круки; їх зліталося дедалі більше; вони сідали на бруси і люто клювали те, до чого діставали крізь отвори.
Раптом труп повалився головою вперед. Найдебеліший крук гучно крякнув, відігнав своїх товаришів і тук-тук! заходився дзьобати голову…
Рук хутко заплющив очі, але запізно, бо встиг побачити, як птах вийняв нещасному очі. Одне. Друге. Нагла рвучкість пташиних рухів… Смужка чогось масткого залисніла в жовтому світлі маяка. Рук ураз зігнувся вдвоє, немовби його стусонули в живіт, але блювати не було чим. Хитаючись, якось поплентався по заляпаних кров’ю мостинах.
— Ну ж бо, заспокойся, — лагідно примовляла Маґда. — Опануй себе! — А тоді, підтримуючи хлопця однією рукою, другою подала йому свою баклажку з водою. — Ковтни води! Отак… А тепер глибоко дихай. Вдихнув — видихнув, вдихнув — видихнув…
Помалу Рук оклигав: ноги перестали труситися, серце вгамувалося, судомні блювотні корчі відпустили. «Ти мав слушність, Руку, — розчув він тремтливий Маґдин голос. — Це й справді жахливе місце.» Вони знову пристали до вервечки мандрівців, яка спроквола тяглася Великою дорогою, і мовчки йшли далі.
Тепер, коли до застави лишилася якась сотня кроків, а вітер повернув із заходу, їдкий дим від маяка над заставою (за паливо правив тілдеровий смалець) повалив над дорогою просто їм в обличчя. Рукові очі засльозилися, серце загупало в грудях. Ану ж ніхто не з’явиться і не допоможе їм подолати цей шмат дороги? Доведеться їм самим мати справу з сорокухами митної служби, а вони ж допіру пересвідчилися, на що ті здатні…
— Я, ваша милосте, гостривник ножів, — практикувався він собі під ніс. — Гостривник ножів із Гоблінівських галявин — перепрошую, з Гоблінівської співдружності. Так, саме з Гоблінівської співдружності. Я — гостривник ножів із Гоблінівської співдружності.
Та, як дійшло до діла, велична сорокуха за столом просто взяла у них гроші, поставила печатку на їхніх паперах і махнула: проходьте! — навіть не підвівши своєї гребенястої голови. Рук невідривно дивився на свої ноги, що так нили після стількох годин дороги. Показ паперів, як він зрозумів, був чистою формальністю, і набував ваги тільки в разі їхньої несправності, адже якщо сорокушача сторожа виявляла під час своїх перевірок навмання котрогось торгівця чи купця без найсвіжіших печаток, кара бувала незагайна і сувора.
Такі думки Рук намагався гнати від себе геть. Слідом за двома товаришами він подибав до широкого помосту зі світлякових дощок, захаращеного численними рундучками та наметами. Добро те належало міським гномам, брехтролям, живолупам, лісовим тролям та дрібногоблінам, і всі вони змагалися між собою, щоб переманити від сусідів до себе якнайбільше клієнтів.
Тут продавано всілякі чарівні витребеньки на щастя: талісмани, обереги та самоцвіти кожному на його день народження. Тут пропоновано самостріли й довгі луки, кинджали й бойові киї. Тут було виставлено гаманці, кошики та торби. А ще — розмаїте зілля, припарки, настоянки та масті. А ще, для тих, хто вперше мандрував до Нижнього міста, пропоновано плани вулиць, для тих же, кого вабив Темноліс, — мапи тієї нескінченної пущі, частенько безнадійно неточні, хоча той, хто придбав би їх, ніколи б звідти не виблудив, аби заявити претензію!
Стояли тут і рундуки з їжею. Сила-силенна їх було, і всі вони вгиналися від ласощів з усіх куточків Світокраю. Пропонувалося дрібногоблінівські м’ясні хлібини, лісотролівські тілдерові ковбаси та солодкі булочки, спечені за традиційним нетряківським рецептом. Продавалося пиріжки й тістечка, запіканки й пироги, молочні медяники й скибочки зацукрованого дубового соку. Одне слово, тут усяк міг знайти що-небудь на свій смак, і все довкола повнилося п’янливим розмаїттям пахощів — приємних, розкішних, густих, оліїстих, гострих, — що в нагрітому жаровнями повітрі зливалися в якусь неповторну мішму.
Однак Рукові перехотілося їсти. Апетит відбили згадки про померлого в’язня в клітці, з його покльованим тілом та видовбаними очима.
— Ти повинен підкріпитися — хоч би покуштував! — умовляла Маґда.
Рук тільки мовчки похитав головою.
— Тоді я щось куплю тобі на опісля, — запропонувала вона.
— Як хочеш, — стомлено відповів Рук. Він хотів спати — не їсти.