— Чим я міг би вам допомогти? — запитав Рук.
— Дякую, хлопче, за добрий намір, — відповів пірат, — але, якщо тільки ти не поцупив ключа від клітки в сестриці-сорокухи, мені вже нема рятунку, мов тій рибині на піску. — Він погладив бороду. — Та є одна річ…
— Яка? — вихопився Рук.
— Ти міг би ще побути тут і хвильку зі мною погомоніти. Три дні й три ночі просидів я тут, і ти перший, хто не побоявся сорокух і наблизився до моєї клітки. — Він помовчав. — Можливо, твій голос — останній добрий голос, який мені випало почути на сім світі.
— Побуду залюбки, — погодився Рук. — Така для мене честь! — І, відступивши у найближчу тінь, присів навпочіпки. — Чи не розказали б ви мені, — попросив він, — що воно за штука, ота небесна плавба?
— Небесна плавба? — перепитав Громовий Вовкун і зітхнув з глибокою тугою. — Це найнеймовірніше переживання на світі, мій хлопче! — сказав він. — Ніщо не зрівняється з відчуттям, коли ти злітаєш попід хмари і стрілою линеш у небі, — тільки лопотять повні вітру вітрила, свистять підвішені до корпусу гирі, а летюча брила, чутлива до найменшої зміни температури, то здіймає корабель угору, то спускає вниз. Кут, швидкість і рівновага — оце тобі й уся плавба. — Оповідач знов помовчав. — Так було, поки летючі брили не впали жертвами кам’яної хвороби.
Рук невідривно дивився на скорботне капітанове обличчя.
— Відтоді почалися жахливі часи, так-так, — провадив Громовий Вовкун. — Звісно, ми знали, що діється вже скількись там часу з новосанктафракською летючою скелею. Втрата летючості. Поступове руйнування… Проте ми ніяк не пов’язували того прокляття новосанктафракської летючої скелі з надійністю неоціненних наших летючих брил. Але все дуже швидко змінилося. Спочатку ми почули кепські вісті про те, що здорові, важкі торгівельні кораблі розбиваються, просто падаючи з неба на землю. За ними посипалися долу широкі буксири. Швидко вийшли з ладу і спілчанські кораблі та патрульні човни. Спілка занепала, спустіли небеса над Нижнім містом. Жахливий був то час, хлопче. Волосся ставало дуба.
— Спочатку ми, небесні пірати, мали велику вигоду з такого становища. Щоночі вчиняли нальоти на Велику дорогу Багнищем, знаючи, що за нами ніхто не вженеться. А ще ж ми стали головним транспортним засобом для втікачів з Нижнього міста… — Тут він промовисто потер великим пальцем об вказівний. — …за певну плату. — Гучне зітхання. — Та скоро та напасть спіткала й нас.
Рук чекав на продовження розповіді. Громовий Вовкун почухав у себе під бородою.
— Ми мали себе за мудрагелів, — продовжував він свою розповідь. — Гадали, що тримаючись якнайдалі від Нового Санктафракса, вбережемося від хвороби. Але ми помилилися. Чи то заразу переносив вітер, чи вона чаїлася в самому камені — цього ми не дізнаємося ніколи. Хоч би що там було, третього дня підповні «Женихмара», один із найстаріших, найкращих двощогловиків, що будь-коли сходили з корабелень, — справжній красень! — просто бухнув із неба, чисто тобі списоносний щуроптах, і розбився у Темнолісі. Кам’яна хвороба нарешті спіткала й нас.
— Щось треба було почати, якщо ми не хотіли один по одному попадати на землю. Треба було зібратися на раду. Я розіслав зграю щуроптахів із повідомленням, що збори мають відбутися у Дикому лігві наступної повні. — Громовий Вовкун зітхнув. — І саме там, тулячись до споду найдальшого виступу Світокрайньої скелі, мов табунець гірських слимаків, ми порішили зігнати весь наш флот докупи.
— Армада мертвих! — вихопилось у Рука.
— То ти чув про це? — запитав Громовий Вовкун.
— Авжеж! Хто тільки про це не чув, — відповів Рук, — лишень не признавався, що саме чув, не признавався, що те місце стало притулком для всякого наброду, приваблюючи до себе всіх бунтарів, утікачів та найсумнозвісніших нових осадчих Багнища.
Громовий Вовкун закивав задумано головою.
— Що то була за нічка! — пробурмотів він. — Того останнього разу ми полетіли всім гуртом — полинули небом від туманної Крайземлі до голої пустки Багнища. І там як один поспускалися на землю. Довколишня зграя білих ворон забила крильми, закаркала на велетнів, що вдерлися до їхніх володінь. Приземлилися на грузьке, твань чвакотіла під ногами… — Оповідач глянув угору. — Це сталося майже тридцять п’ять років тому, а ми ще й досі тут сидимо.