Рук задивився на тванисті рівнини Багнища.
— Яка гола, яка безрадісна місцина! — зауважив він.
— Ми якось виживаємо, — запевнив Громовий Вовкун. — Флот кораблів небесних піратів став непоганим стрижнем для нової осади. А як нам чого бракує, то робимо вилазку й добуваємо! — Губи оповідача розтяглися в широкій усмішці від вуха до вуха, показуючи ясна, де чорніло більше дірок, ніж стриміло зубів. — Час від часу чинимо наскоки на Велику дорогу Багнищем. То тут, то там заведемо бійку з сорокухами… — Він захихотів. — Мало є таких, хто не чув імені капітана Громового Вов…
— Громовиця! — випалив Рук. — Вовкун Громовиця! Ось ім’я, яке я намагався пригадати.
— То був мій батько, — спокійно пояснив капітан небесних піратів. — Його холоднокровно стратили сорокухи — оті зарізяки, оті зарази осоружні! Клянуся Небом, я так би й поскручував їм усім їхні засушені шиї!
— Отже, його вбили сорокухи, — прошепотів Рук.
— Атож, хлопче, вбили — на тій своїй вражій Чав-чавовій арені. Однак то була шляхетна смерть, почесна загибель, бо він наклав головою, аби врятувати іншого.
— Справді?
Громовий Вовкун кивнув головою і втер сльозу в кутику свого ока.
— Може, ти й не чув про того іншого, але насправді оті опудала полювали на такого собі капітана Живчика.
— О ні, про нього я багато чув! — заперечив Рук. — Малий знайда, якого виростили лісові тролі Темнолісу і якому судилося стати капітаном небесних піратів, найславетнішим за всі часи… Хто ж би про нього не чув?
— Ну, ну, — зронив Громовий Вовкун і випнув груди, наскільки дозволяла тіснота клітки. — Може, й не найславетніший він. — І помовчав. — Так чи так, а Живчика сорокухи засудили на смерть за якимсь жахливим звинуваченням. Вони вже хотіли кинути його кровожерним чав-чавам на з’їжу, коли втрутився мій батько і віддав себе в жертву, щоб урятувати товариша.
— Мабуть, він був великий сміляк, — промовив Рук. Громовий Вовкун шморгнув носом і втер пальцем кутик другого ока.
— О, він був сміляк, — ствердив він. — Певно, що сміляк! — Капітан помовчав. — Так хотілося б, аби хоч щось зосталося від нього, щоб поховати… щось на згадку про нього… Та ба… ет, цур йому пек, тобі не треба розповідати, що таке чав-чави. Коли вони скінчили свій кривавий бенкет, від мого батька й кісточки не лишилося.
Рук співчутливо кивнув головою і шанобливо помовчав мить, перш ніж запитати про те, що йому хотілося знати найбільше.
— А цей капітан Живчик… — озвався він нарешті. — Що сталося з ним? Він із вами при Армаді мертвих? Чи…
— Чи що? — перепитав Громовий Вовкун.
— Чи правда — оті всі бувальщини про нього? — запитав Рук. — Що він нібито відмовився долучити свій корабель до гурту. Що начебто відлетів назад до Темнолісу. Що й досі живе десь там, немитий та онімілий, цілий день блукаючи по пущі, а вночі відсипаючись у коконах помагай-бід.
— Він і справді полетів до Темнолісу, — неохоче підтвердив Громовий Вовкун. — Що ж до решти, то хто його знає. Чував я, звісно, всякі бувальщини. Іноді його бачили. Іноді навіть відшукували, бо дехто повернувся з баєчками, нібито він співає до місяця. — Капітан здвигнув плечима. — Не можна сліпо вірити всім чуткам. — Тут капітан підвів погляд, і очі його прищулилися. — Сорокухи! — прошепотів він тривожно. — Тобі краще зникнути.
— Сорокухи! — підскочив Рук. Крутнувшись, він побачив патрульну трійцю: всі троє, обчіпляні крикливими прикрасами, прошкують платформою просто до них. Рук хутко позадкував у затінок.
Одна з охоронниць погрозливо ляснула бойовим ціпом. Три пари жовтих очей мовби протикали пітьму, свердлячи Рукові очі. Він затамував подих.
— Недовго вже тобі подихати, болотяна потолоч! — глузливо прорекла та, що вела перед. — Ну, де тепер твої друзі?
Вона закинула голову назад, і з її горлянки добувся пронизливий клекотливий сміх.
А тоді вся трійця як один крутнулася і зацокотіла кігтями по мостинах геть від капітанової клітки.
— Ху! — видихнув Рук. — А я думав…
— Цього разу тобі поталанило, — застеріг Громовий Вовкун. — А тепер тобі краще піти. Дякую за їжу та воду, — прошепотів він. — І за те, що вислухав.
— Ет, нема за що, — відказав Рук. — Хай вам щастить! — мовив він на прощання не зовсім до ладу.
З тяжким серцем повернувся Рук до спального полу; у вухах йому не переставали лунати власні прощальні слова, такі недоречні, майже знущальні. Справді, отаке ляпнути: «Хай вам щастить!» І як тільки язик повернувся? Маґда перевернулася на другий бік і замурмотіла щось уві сні, а Стоб на сусідньому полу гучно захропів. Рук поклав голову на м’який матрац і поринув у спасенний сон.