Розділ шостий
Наліт небесних піратів
Спочатку Руків сон був глибокий, без жодних сновидінь. Товсті ковдри добре гріли, а солома виявилася напрочуд пухка. Одначе згодом подув холодний вітер. Він усе силкувався зірвати з сонного ковдри і гнав темні хмари, що насувалися на місяць і мчали далі. Здавалося, хтось почережно засвічував і гасив світло: засвітить — погасить, засвітить — погасить.
Обличчя Рукові то заливало сріблясте сяйво, то вкривала пітьма. Його повіки тремтіли.
Хлопець летів на небесному кораблі — великому судні з двома щоглами та великим мідяним гарпуном на прові.
Він стояв за штурвалом, вітер куйовдив чуба, сонце било у вічі.
— Набери більшу висоту, пане гардемарине! — почувся голос. Говорив капітан — фертуватий чолов’яга у вбранні, розцяцькованому самоцвітами, та з великими вусами, намащеними якоюсь мастю, і тут Рук із подивом збагнув, що той віддає накази саме йому.
— Слухаю, капітане! — відповів він і, бігаючи вправними пальцями по клавіатурі кістяних ручок важелів, підтяг повислі гирі й поставив вітрила зі звичною спритністю мастака в цьому ділі.
— Тридцять п’ять градусів праворуч! — гаркнув капітан.
Небесний корабель птахом полинув угору, а залога довкола Рука грянула: «Слава! Слава!» — всі гукали один до одного. Рук відчув, як у ньому здійнялася хвиля радості. Крики, вигуки небесних піратів все гучнішали й гучнішали, а тоді…
— Прокинься! — почув він, як до нього догукується чийсь голос.
Рук ворухнувся. Сон танув. «Ні, — подумав він невиразно, — я не хочу, щоб відвертали мою увагу!» Надто вже велике переживав він щастя: відчуття польоту, несподіване вміння орудувати важелями.
— Ну ж бо, прокидайтеся всі! — напосідав голос. Рукові очі враз розплющилися. Де й подівся небесний корабель, хоча крики залоги ніби чимраз дужчали. Він обернувся до Партіф’юла, що безцеремонно тряс Стоба, який ще й досі давав хропака, за плечі.
— Щ-що т-таке? — запитав сонним голосом.
— Наліт! — пошепки відповів ночоблуд. — Наліт небесних піратів.
Рук як стій зірвався на ноги.
— Та невже? — запитав він, вдивляючись у темряву. А таки й справді: якісь постаті з запаленими смолоскипами дряпалися по мотузках, приточених до гаків-«кішок», — ось ціла їхня юрба опинилася на помості біля кліток. — Але ж це просто фантастика! — видихнув Рук. — Вони прийшли рятувати Громового Вовкуна!
— Фантастика для твого друга Вовкуна, якщо йому пощастить утекти, — зауважив Партіф’юл. — І сумна дійсність для всіх нас, якщо сорокухи так розходяться, аж упадуть у шал. Тоді вони, мов одержимі: галасують, верещать, плюються і січуть усе, що тільки ворушиться. Руку! — гукнув він, коли хлопець поспішив геть. — Вернись!
— Я мушу допомогти! — крикнув Рук через плече.
— РУКУ! — закричала Маґда йому навздогін, але той уже зник у сутінках та шарварку біля висячих кліток.
Раптом Стоб сів стовпчиком і почав ошелешено водити довкола затуманеними очима.
— Що це? Що? — допитувався він.
— Нічого страшного, — відказала Маґда. — Просто ми опинилися в самісінькій гущі напасників: небесних піратів. Друге. Сорокухи от-от ошаліють. Ну, та ще Рук надумав краще все розгледіти.
Стоб скочив зі свого полу.
— А чого ж мене ніхто не розбудив? — скипів він. Маґда тільки нетерпляче закотила очі.
— Тепер цим уже не варто перейматися, — втрутився Партіф’юл. — Нам треба мастити п’яти салом. Усім нам! — І, задивившись у напрямку кліток та лопочучи вухами, додав: — Я… я чую Рука!
— Ходімо без нього! — запропонував Стоб. — Я ніяк не збагну, чого сюди взагалі обрано бібліотекарського учня. Нахабний, неохайний, неслухняний.
— Стобе, заспокойся! — гримнула Маґда. — Я скочу й заберу його.
І перш, ніж хтось устиг її зупинити, дівчина метнулася в темряву і зникла.
А сам Рук, не відаючи, яку незлагоду посіяв серед своїх супутників, шугав від тіні до тіні. Довкола ревіли небесні пірати, намагаючись добутися до клітки, в яку закуто Громового Вовкуна. Один, обхопивши ногами жолобчасту колону, видерся вгору і довгим ратищем затис ланцюга, щоб клітка перестала гойдатися. Другий сидів уже на самім вершечку в ролі чатового. А тим часом іще двоє небесних піратів: один — могутній велетень з густим, скуйовдженим чубом і пов’язкою на оці, другий, що сидів на коркошах у першого, — сухорлявий чоловічок з окулярами у сталевій оправі та зі шкельцями у вигляді півмісяця, — стали під самою кліткою. Добрий десяток піратів узяв їх в оборонне кільце, і їхня зброя в місячному світлі, яке то з’являлося, то зникало, висявала, мов роги цілої лави волорогів. Знати, свій напад небесні розбишаки добре продумали.