Дрібногобліни теж уздріли примарну юрбу, яку вони накликали, і помовкли. Обидва гурти, живі та примари, витріщалися одні на одних у цілковитій мовчанці.
Попри липку парноту, Рука проймав холодний піт: він заливав йому обличчя, очі, дзюркотів по спині.
— Та й жаске ж це місце! — прошепотів він.
Зненацька долинули згуки лютого вереску та квоктання, і з мороку виринув, здіймаючи хмару блискотливої куряви, цілий загін сорокух-охоронниць. Так само раптово примарні прояви позадкували і розтали в лісі.
— Що тут діється? — прокудкудакала проводирка сорокух, поважна самиця з ясно-жовтим оперенням і пурпуровим гребенем. — Чом ніхто не рухається?
Усі подорожани заґелґотіли одночасно.
— Тихо! — ревнула сорокуха, зловіщо настовбурчивши пір’я на шиї. — Та ви всі подуріли від цих сутінків! — І, обернувшись до своєї заступниці, звеліла: — Сестро Дужкіготь! Прибрати цю безперу потолоч з моєї дороги, а решта хай рухаються!
— Ви чули, що звеліла сестра Гостропера? — продеренчала Дужкіготь, ляснувши своїм бойовим ціпом. — Одріжте їх! Зараз же!
Дрібногобліни заголосили, а Рук сахнувся назад, коли сорокухи почали гострими як бритва косами рубати заплутані мотузки. Ось мотузки впали на мостини, і сорокухи погнали гоблінів, що невтішно ридали, в ліс.
— А ви, решта, ворушіться! — наказала сестра Гостропера. — Я певна: на всіх вас чекають вельми важливі справи на найпрекраснішому в світі Східному сідалі! — І бридко закихкотіла. — Якщо ви взагалі туди дотеліпаєтесь.
Маґда, Стоб і Рук квапливо рушили.
— Мені якось байдуже, яке воно там, оте Східне сідало: не гірше ж воно за оце, чи не так? — запитала Маґда.
— Рухайся, та й годі — порадив Стоб. — І намагайся про це не думати.
Рук озирнувся через плече. Там, у моторошно-рябому мреві, старенький дрібногоблінівський ватаг сидів на коренищі дерева і голосно сперечався з порожнім повітрям.
Розділ восьмий
Східне сідало
Аж ось у крутняві тамтого мрева-мерехтіння попереду забовваніло світлякове дерево, та таке величезне, що в його стовбурі змогли прорубати ворота. Те дерево перетинало дорогу, відокремлюючи Присмерковий ліс від Східного сідала, яке зразу ж за тим деревом і починалося. Високо вгорі, над арковим входом, закінчувалася линва, до якої подорожанам довелося прикріплювати свої мотузки.
Тут відбували варту дві сорокухи, по одній з кожного боку воріт.
— Розв’язуйте ваші мотузки! — різко скомандувала одна з них, коли Маґда, Стоб і Рук підійшли до воріт.
Вони хутко виконали наказ. А ззаду вже надходили й нетряки.
— А зараз — до Спідніх рівнів Центрального торговища! — желіпнула друга охоронниця. — Горішні сідала тільки для сорокух! — І додала, погрозливо бликнувши жовтими очиськами: — Я вас попередила!
На диво прониклива атмосфера Присмеркового лісу тут уже послабила свій стиск, і Рукові проясніло в голові.
Примружившись, він задивився у морок за Світляковими ворітьми.
Найперше його вразив запах. Не дух смаженої кави із соснової живиці чи тілдер-ковбасок, що шкварчали на сковорідках, не витончені пахощі парфумів, не тяжкий дух шкіряних виробів, не масний запах оливи світників, а якийсь інший запах, достеменний сморід. Гострий, задушливий. Коли дув вітерець, сморід дужчав, потім він слабшав, але ніколи не зникав цілком.
Рук здригнувся.
— Усе буде гаразд, — шепнула Маґда, заспокійливо стискаючи йому руку. — Якщо держатися купи. Негайно на Центральне торговище!
Рук кивнув головою. Тут загострилися й решта його змислів, не тільки нюх. Після сум’яття Присмеркового лісу та притупленості змислів тут вони в нього так роз’ятрилися — не сказати! Повітря було занечищене, масне. Губами він чув його смак. Уші хапали кожен вереск, кожен писк, кожен відданий наказ і кожен виляск нагая — кожен моторошний зойк відчаю. Що ж до очей…
— Я зроду ще не бачив нічого такого! — пробуркотав Рук, коли троє мандрівників рушили одним із зладжених поміж деревами численних хідників, який заводив їх усе глибше й глибше у сповнене кипучого життя місто.
Вогні. Барви. Обличчя. Рух… Де тільки оком поведе, скрізь Рука вражала бентежна суміш дивних, приголомшливих картин. То була мовби велика клаптикова ковдра: ідеш і бачиш клаптик за клаптиком — себто образ за образом.