— Але ж я нічого не бачу! — запротестував він.
— I не треба! — поблажливо захихотів Гекле. — Справжні Сестри тільки й дозволяють собі дивитися, що на яйця в Золотому гнізді, які знесла сама Матір Сідала. А решту часу носять окуляри з вугільного шкла, аби вберегти себе від нечистих видовищ.
— Але ж, якщо нам не видно. — почав Рук.
— …то на те коло вас я, — закінчив з низьким уклоном Гекле. — Я ж бо ваш провідник — мені вас і вести. Усі Справжні Сестри мають провідників і, як ідуть, то тримаються за золотий ланцюг. Але мушу вас застерегти. — Тут Гекле знагла знову споважнів, і в голосі його знову пробилися гострі нотки. — Ви, хай там що, не повинні скидати окуляри. Просто мовчіть і звіртеся у всьому на мене. Бо, коли нас схоплять, то кара за вдавання сорокух, а надто Справжніх Сестер, буде справді жахлива, хоробрі мої друзі.
— Що ж це за кара? — запитав Стоб, намагаючись приховати неспокій у голосі.
— Нас засмажать, — сказав Гекле просто. — Засмажать живцем, на рожні, на Центральному торговищі. Ну, в дорогу!
Коли Рук пізніше згадував усю подальшу мандрівку до Темнолісівських воріт Східного сідала, то все не йняв віри: як йому пощастило пережити оті всі жахіття? Не один місяць опісля йому снилося власне надсадне дихання в осоружній машкарі, а ще — атраментова чорнота окулярів з вугільного шкла та звуки горішніх сідал: чудні, незнайомі й тим зловісніші.
Вони вперто п’ялися вгору, усе вище, вище й вище. Навіть у масці Рук відчував: з висотою повітря дедалі свіжіє. Незграйний гамір долішніх сідал лишився десь там, унизу, але його змінили химерні вигуки сорокух, що прогулювалися по горішніх хідниках: ті вигуки викликали у юних мандрівців тривогу. То щось воркувало, то верещало, то чудернацькі горлові стакато, наростаючи, зненацька вивершувалися моторошним ухканням та пронизливими зойками.
— Спокійно! — прошепотів Гекле, ведучи їх за кінець свого золотого ланцюга, мов приручених ягнят. — Сестри просто переспівуються між собою. Нічого хвилюватися.
Але Рукові від тих звуків кров холола в жилах. Скільки вже вони йдуть? Страх, дедалі більший страх нашіптував: «Багато годин». Хоча насправді могло минути лише кілька хвилин, щонайбільше — півгодини. Запитати в Гекле? Ба ні, то було б божевілля — озиватися тут бодай словом. Та ще й Стоб позаду раз у раз наступав йому на п’яти, і Рук аж губу закушував з болю.
— Спокійно, ваша ласкава святосте, — воркував Гекле, а тоді загукав: — Дорогу Справжнім Сестрам! Дорогу!
Рук почув, як заклацали кігті по дощаному хіднику: то поважні сорокухи відступали набік, пропускаючи процесію.
— Перекажіть наші привітання Золотому гнізду! — розітнувся різкий голос якоїсь сорокухи.
— Хай не переводяться яйця в Золотому гнізді! — побажав другий голос.
— Плідного висиджування! — додав третій.
Звідусіль чулися побажання. Рукові в грудях, наче молотом гупало — так шалено калатало серце. Він щосили намагався приборкати корчі в шлунку та панічний страх, що клубком підступав до горла.
— Справжні Сестри благословляють вас! — співним голосом відповідав Гекле. — Справжні Сестри благословляють вас! — А крізь кутик свого дзьоба прошепотів: — Уже недалеко! Держіться купи! Ще один хідник — і ми опинимося біля зубощирячої стайні, що при Темнолісівських воротях.
Стоб знов наступив Рукові на п’яту. Рук добряче зашпортнувся — і його важкі окуляри з вугільно-чорними шкельцями майже зсунулися з дзьоба. У щілину, що відкрилася між маскою та шкельцями, ринуло денне світло, і він закотив угору ліве око. Відчувалось, як окуляри хилитаються на дзьобі.
— Обережно, сестро! — пролунав чийсь пронизливий голос.
Бічним зором Рук примітив високу, поважну матрону-сорокуху: препишно вбрана, обчіпляна прикрасами, вона сиділа на високій лаві з меншими на зріст, але не менш крикливо зодягненими товаришками обабіч. Тільки тут він упізнав той самий, знайомий уже сморід, що, дужчий за решту запахів, забивав дух. Матронине пір’я настовбурчилось, і вона вдоволено квокнула, пустивши у дірку під собою цівку білого, ядучого сорокушачого посліду, що полетів униз, на нижчі сідала.
— Отак воно ліпше, — муркнула вона і повернулася до товаришки. — Ну, то на чому ти зупинилась, Пазуриста?
— Так от, — озвалася її сусідка, і собі чвиркнувши у свою дірку струменем кислого смороду. — Той небесний пірат відтяв їй голову одним ударом! Принаймні таке я чула.
— Хутчій, сестри! — голос Гекле знову зробився різкий. Кігтями він шарпнув Рука за сукню. — Нам треба добутися зубощирячих стаєнь. Затямте: ми їдемо в Темноліс по матеріал для гнізда.