У найближчому кущі щось гарячково зашаруділо, і краєчком ока Рук примітив там якийсь рух. Він озирнувся і побачив дрібненьке пухнасте звірятко з темно-синьою вовною та великими зляканими очима: зробивши кілька стрибків по зарослому травою ґрунту, воно скочило на високого світляка і хутко подерлося вгору, до рятівного верховіття.
— Дикий лемкін! — вигукнула Маґда. — Ой, як мило!
Дубові дзвіночки та ягоди-бриниці сповнювали повітря ніжною, дзенькітливою музикою. Ось вибухнув гриб-пахкуля, розкидавши навсебіч свої спори, і довкола розлилися приємні квіткові пахощі. Зграйка пипищиків знялася в повітря — справжній вибух лопотіння крил! — і похурчала геть.
— Розкіш! — на все горло крикнув Рук. — Яке ж бо тут усе розкішне!
— …розкішне…кішне…не…
— Еге ж, розкішне, хоробрий пане, — почувся поруч голос Гекле. — Але ж Темноліс іще й підступний. Куди підступніший, ніж ви можете собі уявити. Тож нерозумно було б привертати до себе увагу. Нам треба мандрувати тихо, тайкома — і завжди матися на бачності.
Рук неуважно кивнув головою. Вони саме мчали через пістряву галявину дрібніших дерев: росик, чиє перлисте листя вилискувало на чимраз жовтішому соняшному світлі; плакучих вербуків та соснопапороті… А дорогу їм поквапливо перебігла кумедна родина маленят: вони дріботіли довгою вервечкою, де найбільше вело перед, а найменше поспішало з самого заду, і кожне трималося зубами за хвостик того, що чеберяло попереду.
— …і ніколи не відбиватися від гурту, — знов долинув до Рука голос Гекле. Хлопець озирнувся на провідника. — Хоч би там що, ти не повинен іти сам, куди надумаєш, розумієш?
— Так, — відповів Рук. — Так, розумію.
— Хотілося б сподіватись, хоробрий пане, що ти й справді це розумієш, — похитав головою Гекле. — Він натяг віжки і зупинив свого зубощира біля старого хирлявого дерева з кількома миршавими листочками на гілках, із корою, що повідставала від стовбура і кришилася, осипаючись на землю, та з рубцями від численних бур, ударів блискавиць. — Ану потримай мого зубощира! — попросив Гекле Рука.
Рук виконав прохання. Тим часом над’їхали і Маґда з Руком. Троє Бібліотекарських Лицарів стали й зорили, як Гекле скинув заплечника, зліз своєму зубощирові на спину і сягнув до гнилого дупла, що чорніло високо на стовбурі. Ось сорокун запустив у дупло одного пазура.
Ніхто не зронив ані слова. Ніхто й не ворухнувся. Скільки вони їхали через Темноліс, Гекле безліч разів отак зупинявся, і вони затямили: їхнього провідника не можна в цей час турбувати.
Іноді він пристоював біля повалених стовбурів та відламаних гілляк і наслухав уважно: голова насторочена, пір’я настовбурчилось, аж тремтить, — після чого раптом накидався на кору і віддирав її; глянеш, бувало, на те місце, а там звиваються товсті білі хробаки! Якось він став, гребнув під собою листя і вигріб ціле гніздо червоних черв’яків, що повзали, вигиналися на всі боки. А то, бувало, клюне у м’яке порохно підгнилого сон-дерева і витягне наштрикнуту на дзьоба тучну гусеницю. І щоразу здобич опинялася в харчовому мішку Гекле.
З цікавості Стоб аж нахилився вперед.
— А що він робить зараз? — прошепотів він Маґді на вухо.
Дівчина стенула плечима.
А Гекле, відколи виліз на свого зубощира, так і стояв незрушно — тільки один його пазур ворушився, шкрябаючи. Шкряб-шкряб-шкряб! Гострий, як голка, кінчик пазура легенько дряпав набухлу кору довкола дупла. Шкряб-шкряб-шкряб!
Стоб нетерпляче труснув головою. А Рук випнув шию, щоб краще бачити.
Шкряб-шкряб.
Зненацька щось гучно зашкряботіло в дуплі, щось ясно-жовте блиснуло в отворі, й Рук аж ахнув, побачивши, як чиїсь хижі, блискучі щелепи зімкнулися довкола карлючкуватого кігтя. Однак же Гекле не здригнувся. Рук міцно тримав зубощира за упряж і невідривно стежив, як сорокун сповільна, легенько витягує гакуватого кігтя дедалі більше з дупла.
А за кігтем виринув на денне світло і цілий дупляний мешканець. Був він гнучкий, весь у лискучому панцері й членистий, схожий на низку болотяних перлин. І кожна частина тіла махала своєю парою тоненьких білих ніжок. Несподівано, чи не відчувши, що надто вже відкрився ворогові, господар дупла зажадав повернутися у спасенну темряву: він ураз скорчився і розчепив щелепи. Але Гекле виявився меткішим. Торохнувши в дупло дзьобом, він вихопив звідтіля всю тваринку — півтора кроки завдовжки! — і тіпав нею, аж поки та завмерла. А тоді, скочивши на землю і попустивши зав’язку на бесагові, кинув упольовану здобич на добуті раніше припаси.
— Ряба стонога, — похвалився Гекле. — Смакота…