— Смакота? — не повірив Стоб. — Цебто ти їх їси?
— Авжеж, їм, хоробрий пане, — запевнив Гекле. — Ліс повен їжі. Просто треба знати, де її глядіти.
Рук ізблід. Він собі гадав, ніби Гекле просто збирає цікаві зразки для колекції — можливо, з метою продати їх ученим Вільних галявин.
— Ви й справді збираєтеся спожити оту всю живину, що назбирали у свій мішок? — запитав він.
— Авжеж, хоробрий пане, — відповів Гекле з горловим смішком і, завдавши бесага собі на спину, скочив на зубощира. — Сонце вже низенько, — додав він. — Нам треба стати табором ще до настання ночі. Усі тримайтеся гурту і всі будьте пильні! Нам треба знайти якесь крислате дерево, аби перебути на ньому ніч. А тоді вже й про їжу подбаємо.
— Ти перший, — підступно запропонував Стоб, підносячи шпичку з насадженим на неї візерунчастим хробаком Рукові під самий ніс.
Рук сіпнувся, ніби от-от мав виблювати. Він був певен: щойно мить тому хробак ворухнувся!
— Не силуй його їсти, як не хоче, — сказала Маґда. — Зате у мене живіт уже до спини прилип!
— Їж-їж! — хихикаючи, підохочував хлопця Гекле. — Не бійся! Я волію споживати їх сирими, хоч і підсмажені вони не гірші на смак. Ну ж бо — воно вже не кусається!
— Я цього не певен, — заперечив Рук, тримаючи перед очима рум’яного, аж лискучого, тлустого хробака. Він заплющився, розтулив рота і відчайдушно клацнув зубами…
— Ніколи не думав, що такої заспіваю, — мовив нарешті Рук, — але те, що я їв, смакота смакотою!
— Навіть стонога? — запитав Гекле.
— Особливо стонога! — наголосив Рук, облизуючи пальці. — Я, власне, хотів спитати, чи ще не зосталося?
Гекле покопирсався у підвісній грубці.
— Ні, не зосталося, — відповів нарешті провідник-сорокун. — Порожньо, хоч покотись!
— Жаль! — разом сказали Рук зі Стобом і засміялися. На потрібне дерево наші мандрівці натрапили, коли вже й останні промені призахідного сонця згасли на лісовій долівці. То було величезне крислате олив’яне дерево з ґуд-зуватим сірим стовбуром та широким поземним гіллям. От зубощири винесли їх на дерево: стрибаючи й чіпляючись, стрибаючи й чіпляючись, — і там їм знов усміхнулося сонце, густо-жовте, наче меляса, і напрочуд тепле.
Опинившись високо на дереві, всі позлазили з зубощирів. їздові тварини посідали на одній грубезній гілляці, мов на сідалі, а Гекле їх до неї ще й поприв’язував. Наморені по цілоденній їзді, тварини швидко позасинали. А Гекле вивів трьох юних Бібліотекарських Лицарів на широкі гілляки, навислі над поснулими зубощирами, де визначив кожному з них завдання, які мали стати до самого кінця подорожі їхніми повсякденними обов’язками.
Маґда з Руком назбирали сухого паліччя: тоншого — на розпал, і товщого — для приготування їжі. Гекле прикріпив до гілки над їхніми головами підвісну металеву грубку, яку носив за плечима. Стоб почепив їхні три гамаки. Коли дрова були готові, Рук намостив попід стінками круглої грубки сухого хмизу, а Маґда запалила вогнище своїми небесними кристалами. Гекле ж тим часом приготував уміст свого бесага до смаження: помив, покришив, посолив і, нарешті, коли вогонь загуготів, понаштрикував шматочки на невеличкі рожни та й повсовував їх до розпашілої грубки.
Аж ось полум’я згасло, і тепер жарини, ці рештки зібраного заходами Рука та Маґди палива, мерехтіли різними барвами: то червоно, то багряно, то блакитняво, — виділяючи приємні духмяні пахощі й заколисуючи тихою музикою.
— Я цієї ночі спатиму як немовля, — позіхнула Маґда.
— А воно й вам усім не завадило б здрімнути, — зауважив Гекле. — Лізьте у свої гамаки, хоробрі панове й хоробра панно. А я сяду на сідало у вітті над вами і спатиму лише з одним заплющеним оком. Завтра вранці нам пахне мандрівочка!
Натомлені Стоб, Маґда й Рук підвелися і позалазили в гойдливі свої гамаки. Тепло від розпеченої грубки гріло прохолодне повітря.
— А ви нічого не забули? — озвався до них згори, зі свого сідала, Гекле. — Покриви Темряви заховали б вас від небажаних цікавих очей.
Тут троє Бібліотекарських Лицарів ураз пригадали, що подарував їм Професор Темрявознавства. Як один посідали вони у своїх гамаках та й давай розв’язувати шалики у себе на шиї. Рук дивився, як Стоб і Маґда розгорнули тонюсіньку матерію, обвили нею себе зі своїми гамаками — і зникли. Неслухняними пальцями розгорнув нарешті свого шалика й він. Шовк нічних павуків був напродиво тонкий та ніжний на дотик, мов бабине літо, і майже нічого не важив. Тільки-но хлоп’як хотів ним обгорнутися, як вітерець підхопив шовковий крам, і той тінню затанцював у повітрі.