— Прив’яжи його до мотузки в себе над головою, — порадив Гекле. — Ну от, бачиш!
Рук знову ліг у м’якенький гамак і, заклавши руки під голову, задивився вгору. Хоча Покрив Темряви і ховав його цілковито від сторонніх очей, крізь нього можна було дивитися назовні, й Рук встромив очі у стелю кострубатого листя в себе над головою, чорного проти місячного, аж ніби молочного, неба. Кругом лунали чудернацькі звуки. Кричали лісові сови та пурхайлеза. Покашлювали повзуни і попискували куарми. А десь ген далеко якийсь блукай-бурмило виводив йодлем — звертався до іншого свого родича. Почуваючись у безпеці й теплі, Рук щасливо усміхався.
— Я знаю: Темноліс може бути підступним, як каже Гекле, — заговорив він тихо, — але, як на мене, він усе одно чудове, чарівне місце…
— Надто після кошмарів страхолюдного Східного сідала, — сонно муркнула Маґда.
— Подумати лишень, — не вгамовувався Рук. — Одного чудового дня, коли ми завершимо науку і вирушимо у трактатні подорожі, ми полетимо над оцим лісом!..
Маґда притлумила позіх утоми.
— Я мрію дослідити життєвий цикл темнолісівської нетлі, — пробуркотіла вона.
— Нетлі? — перепитав Рук. — А я хочу вивчати блукай-бурмил! — Здаля знову долинуло дивне йодлювання, тільки цей раз іще більше приглушене відстанню. — Мені так не терпиться.
— Спав би краще! — кинув Стоб.
— Золоті слова, пане Стобе, — похвалив Гекле. — На нас чекає довгий день. — Він настовбурчив пір’я — нічний легіт свіжішав. — Добраніч, хоробрі панове! Добраніч, хоробра панно! — побажав сорокун. — Міцного вам сну.
— Добраніч. — долинув сонний Стобів голос.
— Добраніч, Гекле! — промовив Рук.
А Маґда, вже поринаючи в сон, тільки щось тихенько промурмотіла і перевернулася на другий бік.
Шість днів провели вони в мандрах — шість довгих, напружених днів безперервної їзди. Навіть Руків захват від того, що він опинився у цьому темному, загадковому лісі, почав потроху пригасати. Без кінця продиратися крізь гущавини було далеко не мед, а коли на додаток до всього вночі випадав дощ, наступного ранку вони вилазили з гамаків ще стомленіші й розбитіші, ніж тоді, як облягалися. Але до Вільних галявин був ще неблизький світ, і мандрівці не мали іншого вибору, як скакати далі, попри всю свою втому.
Гекле якомога підтримував їх: підбадьорював, вселяв певність, щовечора годував найдобірнішими лагоминами, підхвалюючи за їхні мисливські внески до спільного бесага, адже юні лицарі й самі дедалі частіше бралися до полювання. Але безнастанний гніт довгої, тяжкої мандрівки Темнолісом таки давався взнаки. Стоб і Маґда постійно гарикалися, а Руків сон чимраз частіше перебивали кошмари.
Одного вечора, за їхню подорож уже — шостого, коли вони сіли за свою вечерю з хробаків та грибів, атмосфера панувала особливо гнітюча. Стоб був не в гуморі, Маґда зробилася тонкосльоза, а Рук, який ще вдень був закуняв і звалився зі свого зубощира, хукав на своє добряче забите коліно.
— Невже ніхто більш не хоче? — запитав Гекле, підносячи кожному тацю зі смаженими залізнодеревними короїдами. — Юні бібліотекарі дружно замотали головами. Гекле дивився на них поглядом, сповненим любові. — Ви так добре справуєтеся, — похвалив їх сорокун-провідник. Стоб тільки пирхнув.
— Повірте мені, — запевнив Гекле. — Мені ще жодного разу не випадало вести через Темноліс такий рішучий і відважний гурт, як оце ви, мої голуб’ята. Стільки пройти за такий короткий час — чи то видано? — І він поклацав своїм дзьобом. — Тож вам утішно буде почути, що наша подорож добігає кінця.
— Та невже? — вихопилось у Рука. Гекле кивнув головою.
— Ми вже наближаємося до Срібних пасовиськ, — провадив він. Та враз його обличчя споважніло, а в голосі зазвучали знайомі гострі нотки. — Але мушу всіх застерегти: починається найнебезпечніша частина нашої виправи.
Маґда пригнічено шморгнула носом.
— Так я й думав, — понуро зронив Стоб.
— Ця ділянка лісу приваблює найнебезпечнішу звірину, — пояснив Гекле. — На цих пасовиськах, та й на густо заселених Вільних галявинах, простертих за ними, є чим поживитися всякому хижацтву. Від завтрашнього ранку нам доведеться брати очі в руки, ба навіть більше. Але не бійтесь! Ми не пропадем, пройшовши крізь стільки небезпек!
Тієї ночі Рукові спалося гірше, ніж будь-коли. Усі звуки, пташині скрики, усі подмухи вітру та шелести листя в гіллі вдиралися в його неспокійний, уривчастий сон, обертаючи всі його сновидіння на кошмари — на отой, найперший його кошмар.