Сквінксове і так червоне одутле обличчя тепер аж побуряковіло, і з усіх пор повиступали краплини поту.
— Я… я… я… — тільки й пробелькотів він. Професор посміхнувся.
— Далебі, було б зайвим нагадувати вам, Сквінксе, що ви як помічник професора не маєте права присуджувати покарання. — Він замислено потер своє праве вухо. — Ба, як на мене, самі такі намагання є карною провиною.
— Я… я… себто я не мав наміру. — гарячково пролопотів Сквінкс, і Рук мусив закусити спідню губу, аби не засміятися. Втішно було бачити, як принижено намагається викрутитися цей задирака професорський помічник. — Але ж, пане, — обурено запротестував Сквінкс, трохи зібравши думки. — Цей хлопець порушив усі можливі правила! — Голос його зазвучав певніше. — Я спіймав його на гарячому, коли він сидів нагорі, на летючому аналої, і читав. Читав! Читав академічний трактат! Та він…
Альквікс обернувся до Рука.
— Що… що ти робив? — грізно запитав пан професор. — Ну, це міняє справу, чи не так? Подумати тільки: читав! — І, обернувшись до помічника професора, що весь аж сяяв з утіхи, додав: — Я розберуся, Сквінксе. Можете йти.
Огрядний Ледмус Сквінкс подибуляв собі геть, а Рук неспокійно чекав, коли ж Альквікс зверне увагу на нього. Пан професор і справді виглядав страх сердитим. Таке було зовсім на нього не схоже, і Рук подумав, чи не зайшов він задалеко цього разу. Одначе, коли пан професор нарешті повернувся до учня обличчям, в очах його мерехтіли веселі вогники.
— Руку! Руку! — докірливо мовив старий. — Знову допався до трактатів, га? Що ж нам тепера з тобою робити?
— Даруйте, пане, — залебедів Рук. — Просто мені…
— Та знаю, Руку, знаю, — відмахнувся пан професор. — Жадоба знань — могутня сила. Але надалі… — Він замовк і скрушно похитав головою. Рук затамував подих. — Надалі, — повторив Альквікс, — просто не попадайся!
І захихотів. Рук засміявся слідом за ним. Та за мить професорове обличчя знову споважніло.
— Власне кажучи, ти мав би бути не тут. Доступ до летючих аналоїв закрито. Чи ти забув, що сьогодні — Церемонія Оголошення?
І тут у підземній палаті залунали ріжки. Сьома ранку!
— Ой, ні! — простогнав Рук. — Нині Феліксів великий день, а я йому пообіцяв, що допоможу до нього приготуватися! Я не маю права його підвести.
— Вгамуйся, Руку, — мовив пан професор. — Наскільки я знаю Фелікса Лодда, він ще й досі задає хропака у своєму гамаку.
— Ото ж бо й воно! — вигукнув Рук. — Я сказав, що розбуджу його!
— Ти обіцяв його розбудити? — мило всміхнувся пан професор. — Ну, то біжи. Як поквапишся, то ви обидва ще поспієте сюди вчасно.
— Дякую, пане професоре! — видихнув Рук і чкурнув через міст.
— Егей, Руку! — загукав услід йому Альквікс. — Ще одне: не забудь трохи причепуритися, хлопче!
— Не забуду, пане! — пообіцяв Рук. — І ще раз дякую, пане!
Аж ось Буряна палата вже позаду — він стрибнув униз і пірнув у вузьку трубу. Щойно парубійка знов огорнула темрява, настрій його теж потьмарився.
Знов ожили спогади про нічний кошмар: гарчання лісових вовків та вигуки людоловів. І жахливе, моторошне відчуття цілковитої самотності.
Гай-гай, Фелікс піде, і він знову залишиться сам-один. Гадючкою заповзла у мозок прикра думка: «А що, коли Фелікса не оберуть? Що, коли він проспить, і…»
— Ні! — гупнув Рук кулаком собі в скроню. — Ні! Фелікс мій друг!
Розділ другий
Підземні нетрища
Відсунувши дверну завісу з товстої волорожачої шкури, Рук увійшов до спальні свого товариша. На відміну від вологої та вбогої спальні бібліотекарських учнів, це приміщення було тепле і затишне, адже Фелікс Лодд користувався усіма перевагами підмайстра. У грубці в кутку палахкотіли дрова, на стінах висіли вовняні килими, а підлога була встелена солом’яними матами. Ріжки якраз просурмили останній сигнал усім вставати, коли Рук підійшов до гамака з клаптиковою ковдрою замість матраца, з пухкими подушками і теплими коцами.
Рук глянув на друга. Той мав такий задоволений, безжурний вигляд, ніби, — це підказувала й усмішка, що торкала кутики його вуст, — йому снився приємний сон. Чи ж не сором будити такого щасливця?
— Феліксе! — стурбовано гукнув Рук, термосячи друга за плечі. — Феліксе! Вставай!
Фелікс ураз розплющив очі.
— Що таке? — Він глянув угору. — Руку, це ти? — Тоді усміхнувся і ліниво потягся. — Котра година?