Натомість тепер він летить на своєму власному небесному човні, й місяць світить йому в очі, а вітер куйовдить йому чуба! Рук усміхнувся, повернув вітрила, звівся у стременах, і, пролетівши високо понад заїздом, линув усе далі й далі…
Ось завидніли внизу тартаки, а за ними — села лісових тролів.
— Прощавай, Дубе Грубокоре! — прошепотів він, згадавши доброго старого лісового троля з чуприною, пов’язаною у косиці. — Дякую тобі!
А он там, під великою Залізнодеревною галявиною, — вхід до Світляних садів. Скільки разів, варячи свій лак у казанку, він марив цим вечором! Але тепер, коли омріяний час настав, він знав, що йому бракуватиме отих пречудових мерехтливих садів — а також старезного жука-веретенника, їхнього навчителя.
— Прощавай, Щипе! — прошепотів Рук.
А ген там ледь мріє у червонястому серпанку табір живолупів. Величезні ватри горіли під спальними гамаками, що вже розгойдувалися, бо живолупи прокидалися, готуючись до тяжкої цілонічної праці. Рук майже відчував смак соковитих тілдерових ковбас, ласувати якими йому тут випадало так часто.
— Прощавай, Грудинко! — прошепотів він. — Смачного снідання тобі, добрий напутнику!
Він лагідно умовив свого небесного човна зробити довгий повільний поворот і взяв курс назад, до Озерного приплаву. Удалині заблищали в місячному сяйві Срібні пасовиська. Рукові подумалося, що вони ще ніколи не чарували так ока.
— Прощавай, Кісточко, мій друже! — мовив він стиха. Підлітаючи до Середнього озера, Рук примітив Маґду та Стоба, що кружляли довкола приплаву, дожидаючи його, аби разом піти на спуск. Вони також прощалися з Вільними галявинами. Гіркий клубок підкотив Рукові до горла.
Важкий, пихатий Стоб сидів на своєму дебелому «Волорозі». Цей хлопець швидко спалахує і довго не одходить, але нині Рук зрозумів: вади вадами, а Стоб йому мовби старший брат. А онде Маґда, поважна, чула Маґда, зграбно пурхає під подмухами вітру на своїй «Нетлі». Чи ж не стала вона йому сестрою, чи ж не поділяла разом з ним його тріумфів та поразок, чи ж не була завжди поруч, щоб сказати підбадьорливе слово, кинути співчутливий погляд?
Ось вони втрьох у чудовій злагоді ковзнули додолу, вправно, потроху, мірою свого зниження згортаючи вітрила, і нарешті безгучно приземлилися перед своїм польотним інструктором та Великим Господарем.
— Молодці, всі до одного, — тихо похвалила Варіс Лодд. — Любо дивитися.
Потішено зашарівшись від цих хвалебних слів, Рук усміхнувся. Згадав, якою зверхньою, байдужою видалася йому Варіс Лодд на початку. Але як же він помилявся! Того першого ранку, коли вона відвернулася і пішла від них геть, він наздогнав її — йому так хотілося відкритись, як його звати.
— Я — Рук Човновод! — відрекомендувався він.
А вона обернулася, поклала руку йому на плече і тепло всміхнулася.
— Ти міг би цього й не казати! — відповіла Варіс. — Я б хоч де впізнала оці сині очі. Гай-гай, поглянув би ти на себе. У якого гарного юного підмайстра ти виріс! Біжи, дістань свого небесного човна, Руку Човноводе, а тоді приходь — підобідаємо за моїм столом.
І від тієї хвилини Рукові завжди видавалося, ніби Варіс десь тут, біля нього, немовби сув’язь між ними, започаткована стільки років тому, коли вона була знайшла його в нетрищах Темнолісу, ніколи відтоді не уривалася. Часами вона нагадувала йому Фелікса — своїми веселощами та грайливістю. Але Варіс могла бути й поважною та доскіпливою, як Альквікс Венвакс, незгірш. Одначе цей весь час вона була тут для нього: старанно його навчала і запалювала на все більші й більші здобутки, ба навіть подвиги. І ось тепер він стояв перед нею, своєю вчителькою, здійснивши останній свій навчальний політ.
— Отепер ви всі вже готові, — проголосила вона, вклонившись, як того вимагала чемність. — Пора вам, друзі Землі й Неба, вирушати у ваші трактатні подорожі!
Парсимон також схилив голову в поклоні:
— Хай вам щастить у всіх ваших мандрах! І повертайтеся щасливо до нас, на Вільні галявини, любі мої, кохані мої Бібліотекарські Лицарі!
Рукове серце калатало — от-от порветься. Йому хотілось закричати: на радощах, від полегші та передчуття майбутнього, — але натомість він лише, разом зі Стобом та Маґдою, низенько вклонився і стиха проказав:
— Присягаємо Землею і Небом, ми вас не підведемо!
І тут у їхній тихий, урочистий обряд удерлося надсадне рипіння грубих коліс, що котилися по світляковому помості: один волоріг тяг бідку в супроводі двох вільногалявинських охоронців на зубощирах. Рук обернувся.