— Тримайся, — пробуркотав Рук. — Тримайся…
І, похилившись уперед, обхопив руками зграбну шию «Грозового шершня». Довкола нього море сріблясто-зелених верховіть замиготіло, закружляло, попливло. Очі йому заплющились.
До них підлетів Кісточка.
— Він кепсько виглядає! — згукнув живолуп проти вітру.
— Це стріла! — так само голосно відповіла Варіс. — Певне, отруєна, або я погано знаю пелехатих гоблінів. Якщо ми не доправимо його чимшвидше до Озерного приплаву, він помре.
Розділ чотирнадцятий
Лихоманка
Слабеньке молочне світло цідилося крізь дверну решітку спальні, тьмяно освітлюючи невеличке приміщення і падаючи поперечними стяжками на вирізьблене із золотавого дерева ліжко, де лежала, то засинаючи, то прокидаючись, кістлява постать із перев’язаним плечем. Кидаючись і крутячись під ковдрою з тілдерової вовни, юний Бібліотекарський Лицар обливався потом. Ось його ноги скинули ковдру. Затремтіли повіки.
Вовки… Скрізь круг нього лісові вовки, і жовті їхні очі жевріють яскравими жаринами. Звірі виють. Звірі гарчать. І людські голоси — сердиті, злякані голоси, — ячать, яріють…
— Ні, ні! — запхикав він, дико, безладно, молотячи руками.
Ось він один-однісінький, розчавлений горем, серед мовчазного, неосяжного, тінявого лісу. Він знову чотирирічне хлоп’я, — і починає ридати, нестримно ридає, сльози ручаями ллються з очей… Загублений, одинокий як палець, і так йому холодно, о, як тільки йому холодно!
Лелечки, знову до нього повернувся отой давній невідчепний кошмар!
Зненацька щось забовваніло серед тіней і посунуло на нього. Щось величезне. Щось загрозливе, з блискучими зубами і палахкими очима…
— Ну, ну… — долинув чийсь голос.
Рукові очі затремтіли і розплющилися. Плече йому сіпав біль.
Над ним стояв Щип із піднятим каганцем в одній руці й якимсь холодним, вологим листком у другій. Ось старий веретенник приклав його до Рукового лискучого від поту чола. Велике шклисте жукове тіло, здавалося, заповнило собою всю спальню.
— Борися, борися, хоробрий пане! — мовив він ще тихішим від співчуття рипучим своїм голоском. — Незабаром лихоманка минеться.
Щип перехилився над недужим і підбив йому подушку, відтак знов накинув на нього ковдру. Рук знов заплющив очі.
А коли їх розплющив, веретенника вже не було, але його каганець ще й досі мерехтів на столику під протилежною стіною, хоча ґніт із сичанням догоряв. Рук роззирнувся по невеличкій тінявій кімнатчині з її світляковою обшивкою та простою різьбленою обставою. Від тієї миті, коли — понад рік тому! — по їхньому прибутті на Озерний приплав, Парсимон уперше завів його до неї, Рук почувався у тепл і та в добрі у цій дерев’яній, подібній до кокона спальні.
Хлопець задивився на стелю, далі погляд його ковзнув по вузьких шалівках обшивки, по кутках і вниз по стінах. М’яке бурштиново-жовте світло каганця віддзеркалювалось у лакованому дереві. Та ось Рукові повіки обважніли. Прямі лінії між панелями викривились, розпливлися. Запульсував тупий біль у плечі, висмоктуючи силу і розливаючись по всьому тілі, мов повільна лісова пожежа.
Очі заплющилися. Дихання стало тихе й розмірене — Рук поринув у глибокий сон без сновидінь. А коли прокинувся, знову повернулася лихоманка.
Якусь мить бідолаха весь палав, постільна білизна змокріла, хоч викручуй, а шкіра стала пекуче гаряча. А ще за хвилину він уже весь трусився з холоду, наче його вкинули у крижану воду. Хлопець скрутився калачиком посеред ліжка, цокочучи зубами і стрясаючись усім тілом.
Гуки із зовнішнього світу засягали в його сни. Нічні крики тих темнолісівських мешканців, що сплять удень, а вночі виходять на полювання; приглушені, але схвильовані розмови підмайстрів, що гналися кудись повз його двері; часами завивання вітру та порощання дощу по даху, часами хлюпіт та плескіт розбурханого озера внизу, і тільки раз долинув далекий переливчастий крик самотнього блукай-бурмила.
Рук стратив усяке відчуття часу. Що там надворі? Ніч? Ранок? Скільки він уже лежить, то постогнуючи тихцем, то махаючи, безладно молотячи руками, невпинно борючись із гоблінівською отрутою, що струмує в його жилах?
— Не хвилюйся, — почув він якось чийсь голос. — І не намагайся говорити.
Хворий поволі розплющив очі. Кімнатчина пливла.
— Ми прийшли сказати «до побачення», — долинув лагідний голос.
— До побачення, — повторив Рук, і голос його був не голос, а якесь деренчливе гарчання.