Перед ним виринули з мерехтливо-золотавої сутіні два круглі обличчя. Він спробував скупчити на них погляд, але шия хилиталася з боку на бік. Ні, таке зусилля йому не до снаги.
Повіки затріпотіли і впали. Чиясь рука взяла його руку. Прохолодна, м’яка. Якимось надзусиллям він знову розплющив очі: згори вниз на нього дивилася Маґда. Позад неї стояв Стоб.
Рук спробував заговорити.
— Маґда. — прошепотів він, ледь ворушачи смажними губами. І ту ж мить очі йому заплющились.
— Руку! — зашепотіла дівчина зі сльозами на очах. — Ми зі Стобом вибираємося завтра в наші трактатні мандрівки. — І розридалася. — Ох, Стобе! — вигукнула вона. — Гадаєш, він коли-небудь нас почує?
— Він — боєць, — долинув Стобів грубуватий голос. — Він не здасться… Та й Щип робить усе можливе. Ходімо! Хай відпочиває.
Двоє підмайстрів підвелися, щоб іти.
— Хай щастить тобі, Руку! — мовили вони тихо. Рукові повіки затремтіли. Він відчув легкий цілунок на своєму гарячому чолі, — доторк вуст був прохолодний і сухий, — а ще — сосновий дух густого Маґдиного волосся. Яке важке, неймовірно важке його тіло!
Клацнула клямка — то зачинилися двері. Рук знову лишився на самоті.
На зміну ночі прийшов день, знову настала ніч. Знову й знову, коли вечоріло, коли, ллючися знадвору, тьмяніло молочне світло, являвся старий-престарий веретенник і засвічував каганця. Він купав Рука і закутував у ковдру; давав під язика краплі якихось чудодійних ліків і тулив олійно-трав’яні масті до жахливої рани, накладаючи на неї свіжі пов’язки з якоїсь тонесенької тканини.
Іноді Рук прокидався і бачив: коло нього метушливо клопочеться Щип, але здебільшого, коли веретенник його ніжно доглядав, він спав.
— Руку! Ти мене чуєш?
Рук розплющив очі. Він упізнав знайомий голос.
— Це я, Ксант, Руку.
— Ксант? — перепитав він пошепки і скривився від пекучого болю, що перебіг по руці від плеча до пальців.
Разом з ним скривився і Ксант. Його обличчя було бліде і спотворене мукою, а темні, глибоко запалі очі ще ніколи не виглядали такими зацькованими. Він відгорнув стріху навислого над чолом чуба і ступив ще крок до ліжка. Каганець у його руці хилитався туди-сюди.
— Я прийшов сказати «до побачення», Руку, — промовив він.
— До побачення, — тихою луною озвався Рук. — І ти також? Маґда й Стоб…
— Маґда й Стоб! — гірко засміявся Ксант. — Як я їм заздрю! — І вхопив голову в руки. — Плакала моя трактатна подорож, Руку. Моя стежка веде геть від Темнолісу — назад до Нового Санктафраксу.
— Нового Санктафраксу? — Рук силкувався зібрати думки докупи. Чи воно й справді щось таке коїться — а чи те все гарячкова маячня? — Але чому, Ксанте? — промурмотів він.
Гість відвернувся, і в сутінках Рук міг розрізнити лише його згорблені плечі. Коли ж той знову заговорив, голос його був тихий і зраджував хвилювання.
— Ти був мені добрим другом, Руку Човноводе, — мовив Ксант. — Коли інші просто не помічали мене чи брали на глузи, ти був біля мене, боронив, підбадьорював. — І, повагавшись, додав: — А я відплатив за твою дружбу неправдою і зрадою.
— Але… але як? — перепитав Рук. — Я не розумію.
— Я шпиг, Руку, — зізнався Ксант. — Я служу Орбіксові Ксаксісу, Найвищому Сторожеві Ночі. А Бібліотекарські Лицарі — мої вороги. — Очі його прищулилися. — Як ти гадаєш, чому жодна група підмайстрів не досягла Озерного приплаву після мого прибуття сюди? Бо то я виказав їх, Руку. А звідки гобліни з Ливарної галявини довідалися, що Варіс Лодд збирається до них у гості, га? Вони довідалися, бо то я наставив ту пастку, еге ж! Ох, але ж, Руку… — Ксант повернувся обличчям до Рука і став навколішки біля ліжка. Схвильовано схопив руку недужого тремтячими долонями. — Коли б я знав, що ти… один із єдиних двох людей, яких я будь-коли називав своїми друзями… що ти збираєшся летіти в ту виправу, я б застеріг тебе, Руку. Ти повинен мені вірити!
Хворий забрав свою руку.
— Ти? Ти нас зрадив? — кволим голосом промовив він. — Після всього, що ми пережили разом… Ох, Ксанте, як ти міг?
— Бо я належу до Сторожів Ночі, — гірко пояснив Ксант. — Вони володіють мною, моїм тілом і душею. Попри всі свої намагання я нічого не вдію — нікуди від них не дінуся. Гадаєш, я б не зостався ліпше тут, у цьому чудовому Темнолісі, якби мав таку змогу? — Він похитав головою. — Це неможливо, Руку. Я задалеко зайшов. Я заподіяв забагато шкоди. І тому не можу лишитися. — Він зітхнув. — Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, до якого я мушу тепер повернутися.
Рук вдивлявся у Ксанта крізь приплющені повіки. У скронях йому стугоніло, зір застилало імлою.