— Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з другом Живчиком, небесним піратом, — провадив Ксант. — То через нього мені довелося припхатись аж сюди, щоб побачити те все на власні очі, хоча для цього був тільки один-однісінький спосіб: стати шпигом. — Він знічено встромив очі в підлогу. — Певне, я зрадив вас обох.
Рук відвернувся. Лихоманка поверталася, та ще й з якою лютою силою! Ксант — зрадник? Рук не хотів вірити, що це правда. Ксант — його друг. Глибокий туск змішався з болем від рани, тіні довкола його постелі згусли, потемніли. Рук заплющився і дозволив хвилям лихоманки затопити себе.
Ксант глянув на сонного і напнув ковдру йому на плечі.
— Прощавай, Руку! — мовив він. — Навряд чи наші з тобою стежки зійдуться ще коли-небудь.
Ступив крок назад, відвернувся і необзир вийшов у круглі двері.
Тремтячими від хвилювання пальцями, Рук надяг свій цупкий зелений літунський костюм, підперезався поясом із кинджалом та сокиркою, підв’язав Феліксового меча, закинув за плечі невеличкі сакви з харчами і почав спускатися вежовими східцями. Хоча він ще не зміцнів остаточно і мав бліде, зболене обличчя, але головне було те, що він, із Щиповою допомогою, зумів подужати кляту гоблінівську трутизну. І тепер — за два тижні після відбуття Стоба та Маґди — настала його черга вирушати у свою власну трактатну подорож.
Варіс Лодд, стоячи біля підніжжя вежі, привітала його.
— Часами, — призналася вона, — я сумнівалася, чи цей день коли-небудь настане. Але ти, Руку, переміг. Я так пишаюся тобою! А тепер, Бібліотекарський Лицарю, — додала вона, киваючи головою на «Грозового шершня», що підскакував на прив’язку в кінці кону, — твій небесний човен жде на тебе!
Рук підійшов до свого суденця, обхопив обіруч гладеньку дерев’яну шию рукотворної подоби і потерся щокою об її голову.
— «Грозовий шершню»! — прошепотів. — Нарешті!
Ту ж мить позад Рука залунала чиясь хода. Він обернувся: до нього наближалися дві постаті. Одна — Парсимонова; полами приношеного плаща Великого Господаря маяв вітер. Друга — якогось довганя, бородатого, в чорній мантії; цей вітально підніс правицю. Руків погляд упав на білого місяця-молодика, вишитого в нього на грудях.
— Професор Темрявознавства! — вражено вигукнув він.
— Він прибув, Руку, ще як ти слабував: приніс вість про Ксантову зраду, — пояснила Варіс. — Кепські справи, кепські, куди не кинь.
Рук сумно кивнув головою. Двоє прибульців підійшли до нього. Професор узяв руку підмайстра і міцно її потис.
— Невже це й справді отой зелений підліток, що колись доглядав летючі аналої на Чорнодеревному мосту? — запитав він, блискаючи очима. — Дивина, та й годі! Але факт є факт: зараз ти готовий вирушити у свою трактатну подорож. Ти виявився слухняним і здібним учнем. Нині тобі випадає нагода зробити свій внесок у скарбницю знань, уже нагромаджених у бібліотеці Великобуряної палати. Ти добре справувався, Руку. Дуже добре! — І тут мов тінь від хмари впала йому на обличчя. — Хоча навряд чи була тобі яка поміч від одного твого друга…
— Від Ксанта? — вихопився Рук і затнувся. Ксантове зізнання, а тоді зникнення друга — чи не примарилося те все йому тоді, в гарячці? Відтоді він усякчас намагався викинути гризькі думки з голови.
— Ксант Філатін, — проголосив професор, — зрадник!
— Зрадник, — тихо повторив Рук. — Він… він був прийшов до моєї спальні, коли я хворів, якраз перед своїм… зникненням.
— Утік до свого лихого хазяїна, Найвищого Сторожа Ночі! — пояснив професор, хитаючи головою.
— Стільки добрих підмайстрів та їхніх вірних провідників загинуло через оте гадюченя, — скрушно зітхнув Парсимон. — Але годі про це, бо ми тут зібралися для чого іншого. Ксант Філатін незабаром приплатиться за свою зраду. А зараз… зараз ми вшануємо початок твоєї великої пригоди, паничу Руку.
Рук кивнув головою, але не озвався й словом. Він не міг думати про свого колишнього друга без того, щоб від тяжкої жури не пекло в грудях. І тепер відчайдушно силкувався відігнати гнітючі почуття. Сьогодні ж бо день його тріумфу, а не смутку, запевняв він себе.
Наперед вийшла Варіс.
— Пора в дорогу, Руку, — лагідно нагадала вона, але ще не встигла доказати, як над деревами вигулькнуло сонце. Варіс приставила долоню до очей дашком. — Нехай же твоя трактатна подорож буде безпечна і вельми плідна!
Рук підвів голову. І професор, і Парсимон, і Варіс — усі зичливо йому всміхалися. І він так само відповів їм усмішкою. Поруч нього загравали з леготом вітрила «Грозового шершня»: надто вже той застоявся, заждався.