Парсимон кивнув на небесного човна:
— Ач, як поривається в небо!
— Я не менше! — запевнив Рук, сам іще не вірячи, що настала врешті хвилина його відльоту.
Ще раз перевіривши, чи у всіх кишенях та петлях його літунського костюма є все потрібне, і затягши міцніше ремені свого заплечника, він обернувся до «Грозового шершня». Потім відв’язав небесного човна і скочив у сідло. Норовистий «Грозовий шершень» став дибки і нахилився.
— У добрий час, Руку! — гукнула Варіс.
Рук начепив захисні окуляри, взявся за мотузку горішнього вітрила і розпустив його.
— Земля і Небо хай будуть з тобою, хлопче! — урочисто проголосив Професор Темрявознавства.
Внизу під ним нап’ялося і спіднє вітрило. «Грозовий шершень» тремтливо злетів і нетерпляче завис у повітрі.
— І щасливого тобі повернення з трактатної подорожі! — закричав Парсимон. — У добрий час, пане Руку!
— У добрий час! — грянули всі.
Рук різко смикнув за мотузку двох вітрил. Вітрила наповнилися вітром. Гойднулися балансири. І Рукове серце заспівало, коли небесний човен побрався круто вгору в прохолодне, ясне, ранкове повітря.
— Щасливо зоставатися! — згукнув він через плече на прощання.
Долі під ним Озерний приплав швидко малів, а три постаті, що на ній стояли, задерши обличчя до неба і махаючи руками, зробилися такі крихітні, що вже годі було розрізнити, хто там є хто.
— Ось воно! — щасливо промурмотів Рук, якому знов затріпотіло під грудьми, коли він шугнув понад верховіттями дерев, що облямовували далекий кінець озера. Перед ним розкинувся неосяжний, таємничий Темноліс, брижачись під вітром, мов нескінченний океан.
Листя пролітало внизу ряботинням зелених та блакитних відтінків, а Рукові вже уявлялось, як його написаний трактат стає поруч із шедевром Варіс Лодд на сімнадцятому летючому аналої Чорнодеревного моста, глибоко під землею, в бібліотеці Великобуряної палати. Він ніби бачив свій том у шкіряній оправі, з тисненими золотом літерами заголовка: «Звіт самовидця великого містичного віча блукай-бурмил.»
Ген удалині зграя снігунів знялася вгору з верховіть і заширяла в повітрі, виблискуючи білими крильми в ранковому промінні. Ще далі, ближче до повитого серпанком небокраю, хляпав крильми гнилесмок, несучи в пазурах яйчастого кокона птаха помагай-біди, який вихитувався туди-сюди.
Рук насупився: його вразила неосяжність як Темнолісу, так і завдання, поставленого перед ним. І він одразу викинув з голови будь-які думки про закінчений трактат — тут не випадало спати серед білого дня. Він-бо пройшов такий довгий шлях відтоді, як Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, оголосив прилюдно, що його, Рука Човновода, обрано Бібліотекарським Лицарем! Він дійшов до Озерного приплаву. Він власноруч витесав-вирізьбив «Грозового шершня» і навчився літати. А оце вже вирушає і в свою трактатну подорож.
— Нарешті! — прошепотів він, знижуючись до листяної опони Темнолісу. — Ось воно — починається.
Розділ п’ятнадцятий
Вемеру
Рук заворушився, прокидаючись. Дощило. Ночував юний дослідник високо-високо на велетенській гілляці залізного дерева. Шатерце, яке він учора ввечері, облягаючись, спорудив був у вітті в себе над головою, врятувало його від найгіршого, але гамак та спальний мішок набралися вологи: згодом треба буде їх провітрити, а то візьмуться цвіллю, з’явиться затхлий дух.
Протираючи очі й витрушуючи з голови рештки сну, Рук підвівся. Позіхнув. Потягнувся. З його вуст, коли він дихав, соталися пасемця пари. Здригаючись від холоду, Рук розпалив підвішену мідяну грубку, поставив каструльку з водою на миготливий блакитний пломінець і пішов перевірити, як там мається «Грозовий шершень», міцно прив’язаний на ночівлю до одного з відгалужень товстелезної гілляки.
— Сподіваюся, ти добре відпочив, — прошепотів він до свого небесного човника. — І не так змок, щоб не знятися в повітря.
Хлопець перебіг пальцями по його гладенькій лакованій носовій частині, по кожнісінькому вузлику на всіх мотузках, по всіх згорнутих вітрилах. Витрусив із шовковистого матеріалу дощик манюсіньких блискотливих краплинок. Підтяг балансири. Змастив важелі… Усе начебто гаразд.
Позад нього забулькотіла, закипаючи, вода.
Рук квапливо згорнув гамака та спальника, скрутив непромокальне шатерце і закріпив усі три речі за сідлом «Грозового шершня». Тоді, вернувшись до підвісної грубки, зняв каструльку з вогню, обережно загасив полум’я, накривши його ковпачком, і перелив окріп у кухоль. Усипав туди три ложки сушеного листя дикої гірчиці і став гріти об гаряченний кухоль задубілі пальці.