Нарешті вона випустила хлопця зі своїх обіймів і задивилася на його обличчя.
— Ве-велла, веґі-ірал! — прошепотіла вона. — «Друзі до останньої тіні невідворотної кінцевої ночі!»
Блукай-бурмиляче коло схвально загуло. Чорний блукай-бурмило підвів свою здорову голову.
— Вера-Ґалу-ві-ір! — виголосив він. — «Ґала, найстарша зі старших і наймудріша з мудрих, сказала своє слово. Для мене це достатня запорука». — Ве-вурра-ловах! — «Вітаємо тебе! Ми зватимем тебе Верраловах — „Той, хто прийняв отруєну паличку“.
Блукай-бурмиляче товариство схвально заревло. Рук затрепетав від щастя.
— Ве! — сказав він. — „Дякую“»
Чорний блукай-бурмило поважно кивнув головою:
— Верра-вуур. Ве-ве. — «Ти не такий, як усі. Ще ніхто сторонній не був свідком нашого Великого віча — крім одного…»
І тут Рук відчув якийсь рух позад себе. Зиркнув через плече і побачив, що велика юрба блукай-бурмил розступається. Утворився довгий вузький прохід між ним і… ким? Вдивляючись у супротивний кінець проходу, Рук розгледів якусь постать: вона повільно йшла до нього.
— Що воно за мана… — прошепотів хлопець.
Той, хто наближався до нього, мав згорблені плечі, довгу, скуйовджену сиву чуприну і таку саму бороду. Його куртка, штани та чоботи були сирицеві й сирицею таки — у вигляді тоненьких ремінців — позшивані. Бортами його потертої камізельки з волорожачої шкіри маяв чимраз крутіший вітер. Коли незнайомець підійшов зовсім близько, Рук глянув йому в обличчя.
Загрубіла, поорана зморшками шкіра — і кожна зморшка, кожнісінький рубець натякали на якусь пригоду в житті незнайомця. Але очі! Ще ніколи Рукові не випадало бачити таких очей. Смарагдово-зелені й прозорі, мов кришталь, вони блищали при місяці, неначе належали комусь набагато молодшому.
Старий зупинився перед Руком.
— Гадаю, це твоє, — озвався він.
Рук опустив очі: мозолясті руки незнайомця простягали йому трактатного журнала.
— Д-дякую, — пролопотів хлопець, радо приймаючи свої загублені нотатки. — Але кому…кому я дякую?
— Мене звати Живчик, — почув він на відповідь. — Колись я був капітаном небесних піратів, боронив Старий Санктафракс. А тепер, як і ти, дружу з блукай-бурмилами. — Капітан Живчик тепло усміхнувся, й очі його засяяли ще ясніше. — Либонь, же про мене чув?
Розділ сімнадцятий
Капітан розповідає
То був славний ранок, Руку. Не забуду його ніколи. Багато хто з нас гадав, ніби ми до нього не дотягнемо — не переживемо лютої-прелютої бурі, яка шаленіла цілу ніч. — Живчикові очі стали замріяні; він повільно хитав сюди-туди головою. — Гай-гай, аж не віриться, що відтоді спливло п’ятдесят літ…
Рук замислено поглянув на Живчика. П’ятдесят літ? Отже, капітанові небесних піратів уже, либонь, сімдесят років? Стільки всього змінилося у Світокраї за цей час!
— Оті давні часи. О, скільки бувальщин я міг би тобі про них розповісти! — знову заговорив Живчик. — Але то вже іншим разом. Коли Матір Бур пролетіла, оновивши води Світокраю, осяйне повітря того ранку забриніло новими сподіваннями на світле майбутнє.
Рук кивнув головою. Із книг та сувоїв у бібліотеці Великобуряної палати він довідався про народження нової летючої скелі та подальше заснування Нового Санктафракса, а також про те, як Вокс Верлікс посів пост першого Найвищого Академіка — нікому не відомий молодик, цілковито непридатний для такої високої посади, — і заклав підвалини того, чому згодом судилося стати Вежею ночі. Й ось тепер сухі літописні свідчення оживали у плоті й крові в переказі цього химерного, обдертого капітана небесних піратів.
— Нарешті, по закінченні тамтешньої своєї роботи, — провадив Живчик, — я сів на «Небесного гарцівника» і приготувався до мандрів, бо пора вже було летіти в Темноліс, щоб забрати вірних членів моєї залоги, які ще й досі чекали у Верхоріччі на моє повернення.
— У Верхоріччі! — луною озвався Рук.
— Авжеж, хлопче, — сказав Живчик. — Бо саме там я їх був залишив. А серед них Моджін, найкращу з камінних штурманів, що будь-коли мали до діла з літай-каменем. Гайориба, водяного блуда з надзвичайним, навіть як на блудівські мірки, слухом. І Гука… — Тут капітан усміхнувся і глянув надоколо. — Любого Гука, найхоробрішого блукай-бурмила, якого тільки може бажати собі капітан піратського корабля. Я поклявся їм, що вернуся по них, — і саме такий був мій намір тамтого далекого ранку.