Рук співчутливо кивав головою: він спізнав на своїй шкурі, якою жахливою буває переміжна пропасниця.
— Уже світало, коли я нарешті оклигав. Сиджу долі, а голова крутиться, мов на похмілля, в животі бурчить. У повітрі в’ються холодні, вологі пасма туману. Мряка липне до одежі, до волосся, до шкіри, вкриває всю поверхню «Небесного гарцівника» тонким шаром слизоти. Насилу зіп’явшись на ноги, я роззирнувся довкола.
Дерев під нами вже не було, натомість слалася кам’яна пустка. То був неозорий брудно-сірий простір, поколотий глибокими тріщинами на широкі пласкі плити. Я відразу впізнав, куди мене занесло, і серце моє сповнилося жахом. Крайземля! Моторошна пустеля туманів та кошмарів.
Саме у Крайземлі, багато-багато років тому, я зіткнувся віч-на-віч із таким жахіттям, що й розповідати тобі не хочеться. Знаєш, Руку, чому на мене Крайземля навіває особливий жах? Бо там я здибався з темнолесником! Здибався — і зостався живий, аби про це розповісти.
— З темнолесником! — ахнув Рук. — Але як? Коли?..
— Колись я ще розповім тобі тамту бувальщину, — пообіцяв Живчик. — А тим часом досить буде сказати, що я лишився живий і заприсягся вже до гробу не повертатися на те прокляте місце. Одначе долі забаглося, щоб мій убогий, обшарпаний «Небесний гарцівник» заніс мене саме до Крайземлі. Тож я роззирнувся по чардаку. — Живчикові очі знову посмутніли. — Здавалося, всі покинули корабель. Моя залога! Де вона? Відколи прочнувся, я нікого з них не бачив і не чув. Погукав — нічичирк! Покинувши штурвал, я шатнувся на бак. І… там вони лежали. Усі троє…
— Ой, Руку! — простогнав Живчик. — Вони були мертві. Смілоголов. Тарп Волопас. І навіть бідолаха Неруш-Замок, такий дужий, могутній шилотроль, не зборов пропасниці від гнилої води… їх… — затнувся Живчик, — їхні тіла валялися на холодному, вогкому баку, закляклі у смертельних корчах: простягнені руки, обличчя, спотворені смертельним жахом. Кожен з них сконав у пекельних муках. — Капітан проковтнув гіркий клубок. — Я, як міг, здійснив похоронний обряд. Ось і все, що я зумів зробити для своєї пречудової, вірної залоги, яка так славно служила мені та «Небесному гарцівникові».
Живчик замовк, і Рук побачив, як цей високий, бувалий у бувальцях капітан небесних піратів утер сльозу, що набігла йому на очі. Хлопцеві до горла також підступив гіркий клубок.
— Отак-то, Руку, я зазнав остаточної поразки. Що я міг удіяти?.. — Живчик глибоко вдихнув повітря. — Шляху назад до Темнолісу вже не було. Сам-один я б нізащо не дав ради «Небесному гарцівникові». Тож я прив’язав його до великого скельного виступу, темного, аж чорного проти ранішнього сонця і достоту схожого на гемона, що присів дорогою перепочити, — та й пішов собі геть.
— Отже, «Небесний гарцівник» і досі там! — вигукнув Рук.
— Авжеж, хлопче, — підтвердив Живчик. — Якщо не встиг зогнити чи не став жертвою кам’яної хвороби, то він ще й досі там на припоні. Того ранку, коли я з ним попрощався, сіялася дрібненька мжичка. Попри все, що випало на його долю, корабель мав має статичний вигляд, плаваючи в повітрі над голою пустелею, — така собі болісна пам’ять про все втрачене. — Капітан помовчав. — Останній небесний корабель. — Живчик знову змовк, а тоді, ледь чутно зітхнувши, вів далі. — За три дні я перетнув підступну Крайземлю і ще два тижні блукав, поки здибав гурт мандрівних нетряків, що дали мені їжу, питво та притулок. І відтоді я все блукаю по Темнолісу.
Хоча лишився тільки я один, уже старий і втомлений, мене ніколи по-справжньому не полишала надія. Щоранку, розплющивши очі, я дивлюся на небокрай у напрямку Верхоріччя і щовечора, облягаючись, думаю про залишених там друзів.
Я бачу їхні обличчя, Руку. Гук. Моджін. Гайориб. Вони не сердяться на мене, хоча було б краще — іноді мені цього хочеться, — якби таки сердилися. Бо коли вони зорять на мене, поглядом надії й довіри, це в тисячу разів гірше. Підвів я їх, Руку. — Якусь мить Живчик не міг говорити. — А вони ж у мене вірили! Бідолашні мої, загублені друзі. — Капітан ухопив голову в руки. — Я весь час згадую всіх тих, кого знав. Живих і мертвих — усі вони юрмляться перед моїми очима. Обличчя, яких я більш ніколи не побачу. Мій батько. Тунтум. Давніші Професори Світлознавста і Темрявознавства. Вевека. Шпуляр. Дозорець… — Він похитав головою. — І Найвищий Академік Санктафракса, лелечки, як він дивився того далекого ранку, коли почалися мої пошуки. як махав нам рукою на прощання.
Рук кивнув. Капітанова оповідь добігла кінця.