— Бібліотекарі животіють у каналізації, — сумно похитав головою Живчик. — Щоб оце дійшло аж до такого! Щоб оце розбишака Вокс Верлікс заволодів Новим Санктафраксом!
— Тепер воно вже не зовсім так, — зауважив Рук. — Далі історія набуває трохи іншого повороту.
— Розказуй! — підохотив Живчик.
— Бачиш, Вокс і сам до пуття не розумів, яке страховище він породив, заснувавши товариство Сторожів Ночі. Незабаром там висунули зі своїх лав ватажка, такого собі Орбікса Ксаксіса, який проголосив себе Найвищим Сторожем і захопив Вежу ночі. А Вокс, рятуючи своє життя, втік до одного старого палацу в Нижньому місті. Сорокухи скористалися з цієї нагоди і заволоділи всією Великою дорогою Багнищем. Воксові ж довелося спертися на найманців-гоблінів, аби зберегти за собою бодай дещицю влади, яка ще лишалася за ним у Нижньому. А останнім часом, як не брешуть чутки, він невилазно сидить у своєму напіврозваленому палаці, бо завелике пузо відпас, щоб вийти зі своєї спальні, й щоночі наливається, пляшка за пляшкою, пійлом отупіння та забуття.
— Ну, як на мене, то мені його ніскілечки не жаль, — кинув Живчик. — Але скажи-но, Руку, що ти знаєш іще про Вежу ночі, куди запроторено Кулькапа?
— Знаю небагато, — зітхнув Рук. — Подейкують: ще ніхто не втік із Вежі ночі. Це височезна, непроникна твердиня з гострозубими брамами, споряджена заґратованими вікнами, каменометальними машинами та гарпунами, а ще — великими обертовими катапультами, поставленими на кожному дашку. Сам я видів її тільки раз, і то здаля, але я чув розповіді Бібліотекарських Лицарів, які бачили її зблизька. Якось-то велика Варіс Лодд була навіть повела на вежу флотилію небесних човнів, але вони виявились безпорадні супроти вежової збройної потуги.
— Небесні човни? — зневажливо пирхнув Живчик. — Оті дерев’яні дощечки? Бачив я їх на Озерному приплаві. Не дивина, що їх погромили. Та це ж усе одно, що лісові метелики напали б на волорога!
— Озброєні дозори стережуть кожен куточок вежі, — торохтів Рук. — І кожного охоронця навчено спершу вбивати, а вже потому з’ясовувати що до чого. Вежа ночі неприступна. Щоб до неї підступитися з землі, треба пробратися через Осип-місто. — Хлопець здригнувся. — Кажуть, там гніздяться химерні лискучі істоти, вдатні невпинно міняти свої обриси, так звані кам’яні упирі. Або, нагірні демони. Якщо пройдеш крізь те все і зостанешся живий, то попереду ще чигає Санктафракський ліс — цілий масив дерев’яного риштовання, що підтримує хвору летючу скелю. А в тому «лісі» повно гнилесмоків та пурхайлез — під усіма оглядами жахливих тварюк. Ні, єдиний спосіб напасти на вежу — це з повітря, хоча, як ви кажете, небесний човен — занадто дрібне суденце.
— Але тільки не небесний корабель, — зауважив Живчик.
— Небесний корабель? — видихнув Рук.
Тимчасом довкола них зібралося щільне коло блукай-бурмил, ловлячи кожне їхнє слово.
— Ох, Руку, хлопче мій! — мовив Живчик. — На небесному кораблі все було б так, як за юних моїх літ, коли я літав зі своїм батьком, Захмарним Вовком, здійснюючи напади на великі напхані всяким добром спілчанські кораблі. Уся штука, як я пригадую, була в тому, щоб застукати їх з н енацька, хапонути отого добра, отого краму, що вони везли, і хутенько звіятися, заким вони не допетрали, що воно таке упало на них із неба. І саме так, Руку, ми й учинимо на «Небесному гарцівнику»!
— На «Небесному гарцівнику»? — перепитав Рук. — Але ж бо, Живчику, в нас катма залоги!
Тієї самої миті позад них почулася якась шамотня, і Рук, обернувшись, побачив, що наперед виступила Верало, знайома велика блукай-бурмилиха з Ливарної галявини.
— Ве-верра Жи-ве-чик-ве! — проголосила вона і приклала велику лапу до своїх грудей. — «Я піду з тобою, капітане Живчику, друже блукай-бурмил!»
Живчик уклонився і поплескав велику блукай-бурмилиху по плечу.
— Ве-ве, — сказав він і звільна описав рукою велику дугу. — «Ласкаво просимо, другине!»
Тоді ще один блукай-бурмило — дебеленний самець із глибоким рубцем на плечі — виступив наперед і став поруч Верало.
— Be! Віїґа. Ве-ве! — «Я, BUR, також піду з тобою.» — Верра-ве! — Він показав на небо, торкнувся рубця і підніс голову догори. — «Я служив на кораблі небесних піратів давно, у ті самі дні, що ти про них говориш».
— Ве-віїлару-вааґ! — прогримів велетенський чорний блукай-бурмило. — «Я нічого не знаю про польоти, але я, як мовиться, підкови гну! Мене звуть Руммель, себто „Дужчий за залізне дерево“».